Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

-Я вирішила поговорити з ними відверто і все розповісти. Не можу я так, Матильдо, ховатися, бігати, крутитись. Брехати іншим, коли з кимось піду на побачення.

-А ось це правильно. За старих часів наречені і так знали, що стали обранцями Свирянки. Тоді було простіше. Розкажи їм, зрозуміють – добре, не зрозуміють - нехай відмовляються, тобі ж простіше.

-А вони зможуть відмовитись?

-Зможуть. В очі тобі повинні сказати, що відмовляються бути судженим, от і все.

-Хм.

-І ще, Степаніє. Навіть якщо раніше вибір зробиш – не признавайся нікому. У собі тримай. Таке почнеться…

-Але все-одно ж доведеться сказати...

-У зазначений термін скажеш, перед вінчанням. Коли закінчується останній день?

Степанія прикинула дати, але Матильда додала:

-Ні, не кажи! Тільки ти маєш знати цей день! Перед вінчанням, коли повідомиш ім'я обранця - решту відпустить.

-Як все складно…

-Нічого складного, якщо виконувати умови.

-А із синочком вашим, як бути? Він же не стерпить суперників, на Мітю вранці кинувся.

-Я з ним ще раз серйозно поговорю. А ти пам’ятай, зайвого у Явдошки не запитуй! Або ні… Запитаєш дещо для мене? - попросила.

-Що?

-Запитай, чому вона раптово стала Свирянкою? Може тобі розповість...

«Бажані звістки — милий гонець»

Хазяйка провела засмучену Матильду до дверей. Відьма сама на себе не була схожою: голову опустила, очі сумні, плечі пониклі, навіть старше стала виглядати.

-А мене на іменини покличеш? - запитала наостанок.

-Ой, так-так, звичайно, приходьте… - ввічливо відповіла Стьопка, - післязавтра о сьомій вечора.

-Тоді я зі своїми хлопцями раніше прийду.

-Матильдо, я ось що ще запитати хотіла. Наречених шість чи сім?

-Сім. Як днів тижня. А що, ще сьомого чекаєш? – слабо посміхнулася відьма, кутаючись у шубу.

-Не те, що б… мені і цих по горло! - Стьопка провела ребром долоні по шиї, - просто хочу знати напевно.

-Не чекай на сьомого. Двоє у моєму Гору.

-Як це? Ведмідь та лісник за двох рахуються?

-Саме так.

-Як? Тіло ж одне!

- Багато ти знаєш...

Опішивши від її слів, Стьопка навіть «До побачення» не сказала і не помітила автомобіль, що підкотив до хвіртки. Щойно замкнули двері, в них постукали. На порозі стояв Роман із подарунковим пакетом у руках.

-О, Романе, добрий день!

-Здрастуйте, Степанидо Станіславівно, - привітався водій Грізного, - Антон Вадимович велів подарунок передати! Візьміть будь ласка!

-А що там?

-Телефон мобільний, - відповів Рома, - як тільки увімкнете, він вам одразу зателефонує, все пояснить!

-Хм, ну гаразд! - Стьопка взяла пакет, -  як ся маєш? Все добре у тебе?

-Ну-у-у так, нормально, - Роман подивився кудись убік.

-З Зоєю поговорив? Коли весілля?

-Ой, та ну вас! Жартуєте, яке весілля… - Рома штовхнув поріг носком туфлі, - я не самогубець!

-Романе! То ти із Зоєю не говорив? - знову запитала з натиском в голосі.

-Не говорив! Я піду,  до побачення! - і повернувся піти.

-Стояти! – вигукнула жінка. Роман завмер, - до-ро-гень-кий... - промовила по складах, удавано ласкаво, - якщо сьогодні ж не поговориш із Зоєю, пристріт наведу, ти мене зрозумів?!

Роман обернувся, полоснув по Стьопці переляканим поглядом і риссю кинувся з двору, ледве в хвіртку влучив. Степанія слідом йому дико зареготала.

-До чого мужик сцикливий пішов, тьху! Нафіга Зойці такий чоловік,  не помилилася я, часом? – пробурчала, замкнувши двері.

Сівши на новенькому дивані, розгорнула подарунок і присвиснула. Айфон останньої моделі!

-Жований торт! - вилаялася, - та я по ньому раніше тільки облизувалася, а тепер ось... техніка мрії!

Дорогий подарунок, нічого не скажеш. Незручно навіть приймати. Поки міркувала та крутила в руках телефон мрії, він узяв і завібрував.

-Алло...

-Вітаю, Амазонко! – прохрипів Грізний.

-Привіт, Антоне! Що ж це ви мене такими дорогими подарунками балуєте?

-Я вас прошу, не сперечайтеся з хворою людиною! -  закашлявся, - а подарунок до дня народження якраз, ось тільки вручив раніше! Прийміть, я вас прошу!

-Але дорого ж, Антоне...