Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

моєму тілу стало важче виконувати задані команди. «Ось так, у вас з’явилися вібрації! — заволав Лоуен, щойно мої ноги почали трястися й здригатися. — Тепер у вашому тілі потужний заряд. Чи відчуваєте, як те, що ви вдихаєте, проходить крізь кожен сантиметр вашого тіла? Воно живе. Це воно! У вас дуже добре виходить, вібрація, ЦЕ ЖИТТЯ!».

Після двох років терапії Лоуену вдалося набути навичок мобілізовувати ці моменти ритму й конвульсивності, які Райх звав рефлексом оргазму, коли йому було завгодно. «Капітуляція перед моїм тілом, — писав Лоуен про цей перехід, — яка також означала капітуляцію перед Райхом, стала дуже легким завданням». Підпорядкування лідеру було і фізичним, і ментальним. Його оргазми стали більш сильнодійними, як Райх і обіцяв. «Я не запитував, що вона відчувала, це її справа, — Лоуен розказав мені про те, як уперше кохався зі своєю дружиною, — але відчував, що всередині мене вирувала енергія, що, виливаючись з мене, сягала зірок. Тоді я міг собі уявити, що всі зорі у Всесвіті — то джерела енергії».

Завершивши мій сеанс, Лоуен відвів мене вниз до свого погреба, аби показати свою оргонну камеру. То була одна зі старіших моделей, без віконечка, й обшита дрібною металевою сіткою. Усередині — додатковий оргонний пристосунок, що схожий на стьобаний чохол для чайника й застосовується для зодягання на голову чи то груди. «Ефект від нього просто чудовий, — сказав він, не уточнюючи, який саме, адже після п’ятдесяти років служби приладом перестали користуватися, — але на мене він сильно не повпливав».

У грудні 2001 року дружині Лоуена поставили діагноз — рак яєчників, від якого, як стверджував Райх, його камера лікувала. «Коли моя дружина захворіла, я закривав її там, — казав Лоуен, вдивляючись у хитрий винахід, що нагадував труну. — Але не спрацювало. Не вистачило потужності».

* * *

Одного дня 1946 року Фріц Перлз увійшов до одного кафе, що в Гринвіч-Віллиджі, і випадково почув, як двоє чоловіків палко сперечалися на теми політичні. Він підійшов до них та представився; виявилося, що то були редактори анархістського журналу «Retort»[58]. Перлз зовсім не збирався розсудити двох анархістів. Йому стало цікаво, чи ті знали, хто такий Пол Ґудмен. Як це трапляється в професійних колах, редактори були друзями Ґудмена і запропонували Перлзу піти разом з ними до нього додому.

Перлз саме повернувся з Південної Африки, країни, в якій провів чотирнадцять останніх років свого життя і яка, на його думку, починала поступово заражатися душком фашизму, від якого той уже колись тікав, полишаючи Європу. Одразу, як те було опубліковано минулого року, Перлз придбав собі примірник есе Ґудмена про Райха та неофрейдівців і чтиво про успіхи його колишніх колег заохочувало його гайнути до Америки. Усі ревізіоністи, про яких писав Ґудмен, були людьми, яких Перлз колись добре знав, і, написавши «Еґо, голод і агресія» (1942) — спробу розвинути Райхів фрейдо-марксизм, відніс себе до одного з них (у книги був сміливий підзаголовок «Ревізія теорії та методу Фрейда»). Тоді Карен Горні, яка на початку 1930-х відіслала його до Райха, проспонсорувала його американську візу, а Еріх Фромм направляв до нього пацієнтів.

Вилисіла макітра, щоката мармиза, акуратні вуса, костюм у тоненьку смужку, короткі гетри під штанами та метелик — у такому образі Перлз виглядав так, наче в його тропіках стрілки годинників позицій не міняли. Абсолютний стереотип європейського емігранта-аналітика: він, проходячи вулицями Гринвіч-Віллидж зі своїми новими знайомими, скоріш за все, привертав до себе добрячу увагу на шляху до зустрічі зі своїм маловірогідним союзником.

Ґудмена, який про Перлза знав небагато, заінтригувала зустріч з одним із побратимів Райха ще часів Старого Світу, й він палко розпитував про дні Секс-Полу. Щойно Перлз освоївся (в обшарпаній квартирці без гарячої води у верхньому Іст-Сайді, навпроти броварні Джейкоба Рупперта), Ґудмен одразу ж повів його знайомитися з декотрими з найшанованіших представників нью-йоркської богеми: музикантами та письменниками-авангардистами, як ото Джон Кейдж та Джеймс Ейджі; засновниками Живого театру, анархістами Джуліаном Беком та Джудіт Маліною; ну і Дуайтом МакДоналдом, найгучнішим із інтелектуалів Нью-Йорка. Багато пацієнтів прийшли до Перлза саме з цих кіл. Через три тижні практика Перлза процвітала (його дружина Лора і двоє їхніх дітей змогли приїхати до нього осінню 1947 року).

Райх мав великий вплив на правила сексуальних ігор пари, на те, як вони ставилися до вільних стосунків, та на їхню відданість бажанню розширювати ліміти сексуального задоволення. Тож Перлз, якого аналізував сам гуру, легко вписався в цей світ Райхових адептів; у віці 53 років він став учителем на заміну. Доволі розкутий як аналітик, він, можна сказати, видавав тому богемному угрупуванню певну ліцензію на життя, що насичене емоціями, навчаючи їх, що немає нічого поганого в тому, щоб випускати свої почуття назовні й виражати «автентичних себе», що особиста трансформація була тим самим, що і зміна суспільна.

Перейнявшись модою на екзистенціалізм (1946 року Сартр та Камю один за одним здійснили добре розрекламовані подорожі до Нью-Йорка), Перлз вважав, що аналітикам варто намагатися виховувати «особистостей унітарних, які не потребують захисту й не бажають відчуття небезпеки, але їхні життя при цьому сповнені щирості й спонтанності»; інтегрованих особистостей, казав він, «буде достатньо, аби людство не вимерло». Але додав, вказуючи на парадокс, який Ґудмен виділив у своєму есе: «Чи може по-справжньому інтегрована особистість функціонувати у роздрібненому суспільстві?». Терапія, як він собі її уявляв, породжуватиме героїчних покидьків суспільства, а усе особистісне уже розглядатиметься як політичне.

Перлз кокетував із багатьма дисидентськими угрупованнями психоаналітиків Нью-Йорка, але так до жодного з них і не долучився. В автобіографії