Читати книгу - "Необхідні речі"

– Я нічого не розумію.

Містер Ґонт усміхнувся.

– Знаю. Це не має значення. Туз, якби ваш дядько дійсно написав книжку, чи могла б вона бути про схований скарб? Ви б могли сказати, що скарб – чи то захований під землею, чи в кишенях інших людей – це тема, яка його дуже цікавила?

– Він любив гроші, звичайно, – похмуро відзначив Туз.

– І що ж із ним сталося? – скрикнув містер Ґонт. – Він вам хоч щось залишив? Звісно ж залишив, чи ж ви не єдиний його живий родич?

– Він мені, блядь, і ламаного цента не залишив! – люто крикнув Туз у відповідь. – Усі в місті казали, що той старий хрич дотепер тримає перший десятицентовик, що він заробив, але коли він вмер, на рахунку в банку виявилося менше ніж чотири тисячі. Які пішли на похорон і прибирання того руйновища на вулиці. А коли відкрили його клієнтський сейф, знаєте, що знайшли?

– Так, – відповів містер Ґонт, і хоча рот мав серйозний вираз – навіть співчутливий, – очі в нього сміялися. – Товарні купони. Шість книжок купонів «Плейд» і чотирнадцять «Ґолд Бонд»[94].

– Саме так! – вигукнув Туз. Він із ненавистю дивився на «Втрачені й заховані скарби Нової Англії». Тривога й відчуття маревної дезорієнтації щезли, принаймні тимчасово, перед почуттям люті. – І знаєте що? «Ґолд Бонд» уже навіть не можна обміняти. Компанія закрилася. Усі в Касл-Року його боялися – навіть я трохи боявся, – і всі думали, що він багатий, як Скрудж Мак-Хуяк, але вмер банкрутом.

– Можливо, він не довіряв банкам, – сказав Ґонт. – Можливо, заховав свої скарби. Ви про таке не думали, Туз?

Туз розкрив рота. Закрив. Знову розкрив. Знову закрив.

– Припиніть, – наказав містер Ґонт. – Ви так схожі на рибу в акваріумі.

Туз поглянув на книжку в руці. Він поклав її на стійку й погортав сторінки, наповнені тісним дрібним шрифтом. І тут із книги щось вилетіло. То був грубий пошарпаний кусень коричневого паперу, нерівно зігнутий, і Туз одразу розпізнав, що його видерто з пакета для покупок «Маркету Гемпгіллів». Скільки разів маленьким хлопчиком він спостерігав, як дядько відриває шматок брунатного паперу, як оцей, від пакета, які він тримав під давнім касовим апаратом «Тоукгайм»? Скільки разів він бачив, як дядько додає цифри на такому папері… або пише на ньому боргові розписки?

Тремтячими руками він розгорнув його.

То була карта, принаймні це стало зрозуміло, проте спершу він не міг ніяк зрозуміти, що то – просто купка ліній, хрестиків і нерівних кругів.

– Що за херня?

– Вам просто потрібно щось, щоб зосередитися, оце й усе, – порадив містер Ґонт. – Оце може допомогти.

Туз підняв голову. Містер Ґонт уже поклав на скляну шафку біля касового апарата маленьке дзеркальце в орнаментованій срібній рамці. Тоді розкрив інший конверт, який дістав із замкненої шухлядки, і щедро сипонув із нього кокаїну на дзеркальну поверхню. На Тузове досвідчене око, порошок здавався казково високої якості, прожектор над шафкою розсипав тисячі іскорок на чисті піщинки.

– Боже, містере! – Ніс у Туза защипало від очікування. – Це колумбійський?

– Ні, особлива суміш, – сказав містер Ґонт. – Із рівнин Ленґ[95].

З внутрішньої кишені бежевого піджака він дістав золотий ніж для конвертів і почав формувати понюшку в довгі м’ясисті доріжки.

– А де це?

– За горами, за долами[96], – відповів містер Ґонт, не піднімаючи очей. – Не ставте зайвих питань, Туз. Боржники мають просто жити й насолоджуватися тим, що їм дається.

Він відклав ніж і з тієї ж кишені дістав коротку скляну соломинку. Подав її Тузові.

– Пригощайтеся.

Соломинка була неймовірно важка – напевно, не зі скла, а з якогось каменю-кристала, подумав Туз. Він схилився над дзеркалом, тоді завагався. А що, як у старого СНІД чи щось таке?

«Не ставте зайвих питань, Туз. Боржники мають просто жити й насолоджуватися тим, що їм дається».

– Амінь, – вголос промовив Туз і втягнув.

Голову наповнив слабкий бананово-лимонний смак, який, здається, завжди притаманний справді хорошому кокаїну. Цей був м’який, але одночасно й потужний. Він відчув, як прискорюється серцебиття. Разом із тим думки стали разюче зосередженими й набрали полірованих, хромованих обрисів. Він пригадав, як один хлопець йому сказав дещо, невдовзі після того, як Туз закохався в цю штуку. «Речі мають більше назв, коли ти вмазаний. Набагато більше назв».

Тоді він не зрозумів, але тепер – так. Він передав соломинку Ґонтові, але той похитав головою.

– Раніше п’ятої – ні-ні, – пояснив він. – Але ви насолоджуйтеся, Туз.

– Дякую, – відповів Туз.

Він знову поглянув на мапу й зрозумів, що він тепер цілком здатний її читати. Дві паралельні лінії з літерою Х між ними – це, очевидно, Олов’яний міст, і як тільки це стає зрозуміло, усе інше гарненько стає на свої місця. Хвиляста лінія між паралельними, що перетинає Х і тягнеться до самого верху паперу, – це шосе 117. Маленьке коло з більшим колом позаду нього, напевно, відображає молочну ферму Ґевіно: велике коло – стайня. Усе стало зрозуміло. Усе чисто, ясно й іскристо, як та хрумка купка наркоти, що її цей немислимо гіповий чувак насипав із маленького конверта.

Туз знову нахилився над дзеркалом.

– Вогонь за готовністю, – бурмотнув він і знюхав ще дві доріжки. Бах! Трах! – Боже, ну й потужна штука, – видихнув він.

– Канєшн, – цілком серйозно погодився містер Ґонт.

Туз підняв голову, раптом упевнений, що цей чоловік із нього сміється, але обличчя містера Ґонта було спокійне та ясне. Туз знову придивився до мапи.

Тепер його увагу привернули хрестики. Їх було сім – ні, вісім насправді. Один на мертвій болотистій місцевості біля старого Треблгорна… от тільки старий Треблгорн помер, уже багато років тому, і хіба якось не говорили, що дядько Реджинальд отримав більшу частину тієї землі як відшкодування за борг?

Ось іще один, на краю території «Нейчер Консервансі»[97] з іншого боку Касл-В’ю, якщо географія в нього в голові правильна. Два хрестики на міській дорозі № 3, біля кола, що, мабуть, означає дім старого Джо Кембера, ферму «Сім дубів». Іще два – на землі, що нібито належить «Даймонд Метч»[98] на західному боці озера Касл.

Туз витріщився на Ґонта несамовитими червоними очима.

– Він заховав гроші? Це означають хрестики? Це ті місця, де він сховав гроші?

Містер Ґонт елегантно стенув плечима.

– Точно не знаю. Здається, логічно, але логіка рідко має щось спільне з людською поведінкою.

– Але це ж можливо, – відказав Туз. Його кри´ло від захоплення й перенасичення кокаїном. У крупних м’язах рук і живота наче міцні в’язки мідного