Читати книгу - "Необхідні речі"

Перше, що привернуло його увагу, була табличка

ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК.

Він не звернув на неї особливої уваги. Туз не знав, за чим повернувся в Касл-Рок, але точно не за роботою хлопчика на побігеньках.

На вітрині було кілька досить шикарних предметів – із тих, які б він загріб із собою, якби мав нічну оборудку в оселі якогось багатія. Шахова дошка з різьбленими фігурами у вигляді тварин джунглів. Намисто з чорних перлин – виглядало дорого, проте Туз подумав, що перлини насправді штучні. Ніхто в цьому засранську, звісно, не може дозволити собі низку справжніх чорних перлин. Але робота гарна. Виглядають досить справжніми. І…

Туз, звузивши очі, поглянув на книжку позаду намиста. Вона стояла на корінці так, що з вітрини було чудово видно обкладинку, на якій силуети двох чоловіків стояли вночі на гірському кряжі. Один у руках тримав кирку, а інший лопату. Вони копали яму. Книжка називалася «Втрачені й заховані скарби Нової Англії». Ім’я автора було надруковано під зображенням дрібними білими літерами.

Його звали Реджинальд Меррілл.

Туз підійшов до дверей і натиснув ручку. Вона легко повернулася. Над головою теленькнув дзвінок. Туз Меррілл увійшов у «Необхідні речі».

10

– Ні, – сказав Туз, дивлячись на книжку, яку містер Ґонт узяв із вітрини й подав йому. – Мені не ця потрібна. Ви, мабуть, узяли не ту.

– Це єдина книжка на вітрині, запевняю вас, – відповів містер Ґонт дещо стурбованим голосом. – Можете самі глянути, якщо не вірите мені.

Якусь мить здавалося, що Туз так і зробить, але тоді він роздратовано зітхнув.

– Ні, не треба, – сказав він.

Книжкою, яку продавець подав йому, виявився «Острів скарбів» Роберта Льюїса Стівенсона. Що сталося, цілком зрозуміло – він був думав про Батю і помилився. Хоча насправді він помилився, коли вирішив повернутися в Касл-Рок. Якого хера він тут забув?

– Слухайте, дуже цікаве місце тут у вас, але мені треба йти. Побачимося іншим разом, містере…

– Ґонт, – сказав продавець, простягаючи руку. – Ліленд Ґонт.

Туз простягнув свою долоню, і її проковтнуло. Грандіозна потужна сила ніби пронизала його в момент контакту. Розум знову наповнило те похмуро-блакитне світло – цього разу величезним суцільним спалахом.

Він забрав руку. Був приголомшений, і в нього трусилися коліна.

– Це що було? – прошепотів він.

– Здається, це називають «приковуванням уваги», – відповів містер Ґонт. Він говорив тихо й холоднокровно. – І вам варто бути уважним, коли я говорю, містере Меррілл.

– Звідки ви знаєте, як мене звати? Я не представлявся.

– О, я знаю, хто ви такий, – сказав містер Ґонт, коротко засміявшись. – Я на вас чекав.

– Як ви могли мене чекати? Я, бля, навіть не знав, що приїду, доки не заліз в машину.

– Секунду, перепрошую.

Ґонт ступив до вікна, зігнувся й підняв табличку, що була сперта на стіну. Тоді нахилився до вітрини, зняв табличку

ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК

і повісив натомість

ЗАЧИНЕНО У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СВЯТКУВАННЯМ ДНЯ КОЛУМБА.

– Навіщо ви це зробили? – Туз почувався, ніби наштовхнувся на дротяну огорожу, через яку проходить невеликий струм.

– Для продавців звична справа – знімати оголошення про пошук помічників, коли з’являється людина на вільну посаду, – відповів містер Ґонт досить грубо. – Мій бізнес у Касл-Року росте в дуже приємному темпі, і тепер мені потрібна чиясь міцна спина й додаткова пара рук. Я останнім часом дуже легко втомлююся.

– Слухайте, я не…

– Також мені потрібен водій, – сказав містер Ґонт. – Водіння, наскільки я розумію, ваш головний талант. Вашим першим завданням, Туз, буде з’їздити в Бостон. У мене там у гаражі припарковано машину. Вона вам сподобається. Це «такер».

– «Такер»[92]? – На мить Туз забув, що він сюди не по роботу шниря прийшов… чи шофера, як на те пішло. – Тобто як у кіно[93]?

– Не зовсім, – сказав містер Ґонт. Він пішов за стійку, на якій стояв старомодний касовий апарат, дістав ключ і відімкнув шухляду внизу. Витягнув два маленькі конверти. Один поклав на стійку. Інший простягнув Тузові. – Його певним чином модернізували. Ось. Ключі.

– Стоп, хвилину! Я ж сказав вам…

Очі містера Ґонта були якогось дивного кольору, який Туз не міг до кінця розпізнати, але коли вони спочатку потемніли, а тоді спалахнули, Туз відчув, як коліна знову стають желеподібними.

– Ви в пастці, Туз, але якщо не припините поводитися наче страус, ховаючи голову в пісок, думаю, мені перестане бути цікаво вам допомагати. Помічників продавців зараз хоч греблю гати. Я знаю, не сумнівайтеся. Я впродовж років наймав таких сотні. А може, й тисячі. Тож досить їблувати і візьміть ключі.

Туз узяв конвертик. Коли кінчики пальців торкнулися Ґонта, той темний суцільний вогонь знову наповнив йому голову. Він простогнав.

– Ви поїдете своїм автомобілем за адресою, яку я вам дам, – пояснив містер Ґонт, – і запаркуєтеся на місці, де зараз стоїть моє авто. Я очікую його повернення до півночі, не пізніше. Думаю, вам вдасться впоратися значно раніше. Моє авто набагато швидше, ніж здається.

Він вишкірився, демонструючи всі зуби.

Туз знову спробував.

– Послухайте, містере…

– Ґонт.

Туз кивнув, голова погойдувалася туди-сюди, ніби у маріонетки в руках ляльковода-аматора.

– За інших обставин я би прийняв вашу пропозицію. Ви… цікавий. – Він хотів ужити не це слово, але це найкраще, на що він спромігся в дану мить. – Але ви маєте рацію – я дійсно в сраці, і якщо не знайду добрячий шмат готівки протягом наступних двох тижнів…

– Так а що з тією книжкою? – запитав містер Ґонт тоном одночасно веселим та докірливим. – Хіба ви не по неї прийшли?

– Це не та, яку…

Він усвідомив, що досі тримає її в руці, й опустив погляд. Зображення було те саме, але назва змінилася на ту, яку він бачив на вітрині: «Втрачені й загублені скарби Нової Англії» Реджинальда Меррілла.

– Що це таке? – ледь перебираючи язиком, запитав він. Проте раптом зрозумів. Він узагалі не в Касл-Року, а вдома в Мекенік-Фоллз, лежить на брудному ліжку, і йому все це сниться.

– Мені здається, книжка, – сказав містер Ґонт. – А хіба вашого померлого дядька не Реджинальд Меррілл звуть? Оце так збіг.

– Мій дядько за все життя не писав нічого, окрім чеків та боргових розписок, – відказав Туз тим же нерозбірливим сонним голосом.

Він знову глянув на Ґонта і зрозумів, що не здатен відірвати очей. Ґонтові ж очі постійно змінювали колір. Блакитні… сірі… бурштинові… карі… чорні.

– Що ж, – визнав містер Ґонт, – можливо, ім’я на обкладинці – це псевдонім. Можливо, цей фоліант я написав самотужки.

– Ви…

Містер Ґонт склав пальці пірамідкою під підборіддям.

– Можливо, це зовсім і не книжка. Можливо, всі ті дуже особливі речі, які я продаю, і не речі насправді. Можливо, це просто