Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

і в «Сирій нозі»). Тим часом Альона, яка почуває до своєї істеричної матері любов і ненависть водночас, виявляє патологічну неспроможність захистити себе від зґвалтування. У квартирі стоїть сморід: бабуся постійно мочиться в ліжку. Анна — поетеса, вона читає свої вірші на фабриках і в школах (Петрушевська, можливо, є єдиною письменницею, яка змушувала б поета прибирати екскременти своєї матері). Одного дня Анна повертається додому, травмована своїм рішенням залишити свою власну матір в будинку для перестарілих, лише щоб дізнатися, що Альона поїхала й забрала дітей із собою.

У творах Петрушевської замість перемог і світлого майбутнього описуються злидні та відчай. Безнадія особливо яскраво зображена в «Циклі», де недільного вечора освічена молода жінка відвідує випадкову знайому, щоб послухати розповіді про її сексуальні подвиги. Нема чого робити, хіба що піти на нудний фільм — немає нічого, до чого варто прагнути, жодних проблем, які потрібно долати. Немає жодного натяку на громадське життя, ані сподівання на ширші ідеї, які захоплювали та надихали стількох самотніх людей у російській літературі XIX століття. Обмеженість світогляду, очевидна вже у Солженіцина і Распутіна, досягає свого апогею в Петрушевської. Її жінкам бракує громадянської, політичної й культурної свідомості — іронічна ремарка щодо гіпертрофії політичної й «культурної» освіти в СРСР. У тих рідкісних випадках, коли жінка якось пов’язана із державними справами, як, наприклад, інформаторка КДБ в оповіданні «Аве Марія, мамусю», вона посідає найнижчий щабель суспільної драбини, нездатна зрозуміти, що діється, і легко повертається до того погляду на світ, який вона отримали в дитинстві від своїх релігійних чи просто забобонних родичів.

Звуження простору оповіді, як і постколоніальний смуток, виражаються улюбленим способом Петрушевської — внутрішнім монологом порівняно інтелігентної жінки, яка викладає свої власні думки та думки й міркування своїх друзів у формі «сказу». Оповідання та п’єси Петрушевської дуже стислі, що відрізняє їх від довгих романів, які імперська Росія витворювала у значній кількості. Вони абсолютно не схожі на твори «сільських» письменників, чий націоналістичний пафос і дидактизм діаметрально відрізняються від демонстративного браку інтересу до громадської і державної сфери у Петрушевської. Подібно до хірурга, який обережно відрізає всі сліди пухлин від тіла пацієнта, вона усуває із своїх наративів проблеми, які є в центрі уваги Распутіна, Белова, Солженіцина та Астаф’єва. Її героїні не приділяють щонайменшої уваги Матері Росії, Батьківщині, «родине», «отечеству», збереженню роду й тому подібному, не кажучи вже про комуністичну пропаґанду. Ґрунтовність, із якою ці теми усунені з наративної свідомості, є актом громадянської відваги письменниці: російська держава традиційно нагороджувала тих, хто виявляв шану до «родины» у своїх творах і застосовувала різноманітні неґативні стимули до тих, хто не робив цього. На відміну від деяких менш талановитих російських письменників Петрушевська отримала небагато нагород і не була вшанована великими накладами своїх творів у державних видавництвах 13.

Занепад імперії стає очевидним, коли Інших просувають (чи вони самі проштовхуються) до центру арени або ж коли вони з’являються із тіні, де їх іґнорували чи неправильно тлумачили. Зображенням переходу російських жінок від потенційно проімперської сили в групу, яка не має жодних точок дотику з могутньою державою, Петрушевська першою починає руйнувати те, що Роберт Конквест назвав останньою імперією 14. Для самозбереження імперіям потрібні ентузіазм, оптимізм, впевненість у своїх силах і віра в свою власну непереможність і стійкість. Читач поезії Пушкіна чи прози Толстого отримує такі почуття у великих дозах — і це є чинником, який формує його сприйняття Росії XIX століття. Навіть недосконалі повісті соціалістичного реалізму з їхнім надмірним возвеличенням радянської дійсності давали поживу, необхідну для утримання визнання Радянського Союзу на достатньо високому рівні. Однак читач мініатюрних творів Петрушевської навчається відмежовувати російськість від політичної влади і сприймати російськість без влади — спосіб, який жоден письменник не використовував до неї. Тексти Петрушевської приводять імперський період Росії до художнього завершення. Вони описують загальну картину страждань і розчарування, які часто супроводжують деколонізацію.

У 1995 р. російський семіотик С. Медведев у статті, в якій було зроблено спробу деконструкції того, що він назвав «радянським дискурсом», зауважив, що хоч дискурс влади був характерний для багатьох культур, у Росії привласнення мови для політичних цілей було всеохоплюючим і багаторівневим. Коли радянська могутність пішла на спад, російська мова залишилась із набором висловів і понять, які втратили будь-який зв’язок із реальністю. Тепер на руїнах радянського «новоязу» має бути створений новий стиль мовлення. Великі слова розпадаються внаслідок неправильного вживання; природнім є повернення до дуже простих і базових форм мовлення 15. У своїй радикальній відмові помічати фальшивий світ радянського дискурсу Петрушевська, схоже, наслідувала приписи Медведева ще до того, як він їх оприлюднив.

Валерія Новодворська відважилась навіть більш відверто, ніж Петрушевська, відкинути російське імперське самоусвідомлення. Ось що вона писала в російському журналі «Новое время» у 1996 p.:

«Ми ніколи не розуміли їх і ми ніколи не зрозуміємо їх, тому що ситий не розуміє голодного… Ми завжди мали тонни географії… Ми завжди мали надлишок людей, землі, корисних копалин, солдатів, спецслужб, бюрократів, міліції…Але вони завжди марили про свій малий шматок землі… Вони мріяли підняти там національний прапор і керувати власним господарством» 16.

«Вони» є чеченцями та іншими, хто був частиною Російської Федерації, але не бажали залишатись її частиною. Промовистим є той факт, що російська письменниця так великодушно та красномовно відреагувала на їх претензії, враховуючи, що в пострадянський період досить багато російських письменників знову повернулося до стану нервозності, характерного для незрілих імперій, який так добре відчутний у творах покоління Олександра Пушкіна. Подібно до Петрушевської і Толстої, Новодворська є першопрохідцем. Подібно до більшості таких людей вона не зважує й не обмірковує кожного свого слова, надаючи натомість перевагу запальному стилеві, який спричинив велике змішання серед більш урівноважених росіян. Стаття, цитована вище, є закликом до звільнення від імперії, на який політичний істеблішмент будь-якої країни подивився б неприхильно і за який письменник був би покараний у спосіб, відповідний до політичної культури цієї країни. Новодворської не було ув’язнено, також її життю не загрожує через цю поетичну статтю небезпека. У 1996 р. в Москві особа, яка не мала економічної ваги, була нецікавою для тодішньої влади.

Однак, подібно до Петрушевської, Новодворська не є визнаною інтелектуалкою у впливових літературних і політичних колах. Наприкінці 1980-х років її декілька разів арештовували й вона відбула термін у психіатричній лікарні. Таке ув’язнення було звичайною справою для дисидентів у царській Росії і в СРСР. Коли Петро Чаадаев виступив із критикою російської історії, цар негайно оголосив його