Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

божевільним. Коли Лев Толстой почав розповсюджувати неортодоксальні політичні звернення, держава також намагалась зробити з нього божевільного. Радянська влада будувала шпиталі, щоб помістити до них «інакомислячих», тобто тих, хто думає не так, як усі. У контексті такого «режиму замовчування» той факт, що покарання Новодворської включало перебування в «психушці», показує, що недавня радянська держава вважала прояв її різкого політичного відхилення незвичним і загрозливим. Але в посткомуністичній Росії вона може говорити все, що хоче, поки не намагатиметься здійснити свої наміри. У 1990 р. Новодворська була лідером однієї з перших політичних партій у пострадянській Росії — «Демократичний союз». Її книга «По той бік відчаю» (1993) є політичною автобіографією, в якій, поряд з викладом історії її особистого життя, описано її участь у боротьбі за політичну свободу в Прибалтійських республіках — рідкісний випадок допомоги власне росіян іншим у забезпеченні права на суверенітет. Це був її активний і послідовний захист свободи кожного народу, що принесло Новодворській непорозуміння з типовими російськими демократами. Її книга не продавалася, і вона залишилась на узбіччі російського політичного життя. Її нечасті публікації помітно відрізняються від того, що переважно кажуть відомі російські політики. Її гостра манера викладу оживляє журнал «Новое время», у якому вона публікувала свої есе. Це вказує також на те, що російські демократи впали у відчай та іноді втрачають надію на поліпшення своєї країни.

Есе Новодворської про Кавказ є палким захистом права народів Російської Федерації на відокремлення. Новодворська зазначає, що «Коли радянські дисиденти з метрополії повалили комунізм (чи, можливо, просто відсторонили його), вони розв’язали більшість своїх проблем. За нечисленними винятками, вони вважали божевіллям для дисидентів із російських колоній (Курсив Еви Томпсон) починати розв’язувати свої власні специфічні проблеми» 17.

Жоден росіянин до чи після Новодворської не відважився сформулювати так відверто ключову проблему Російської Федерації, а саме: факт, що навіть після розпаду СРСР народи й території, замкнені в Російській Федерації проти їхньої волі, перебувають у ситуації, рівноцінній колоніальному гнобленню. Подібно до деяких творів Петра Чаадаева і Олександра Герцена есе Новодворської, ймовірно, слід розглядати як віхи, які позначають зміни в російській національній свідомості.

Новодворська виявляє досконале знання відносин імперії з її кавказькими суб’єктами. Вона добре обізнана з чеченською міфологією, чеченськими культурними ідеалами й досвідом, так само, як світ навчений поважати російські культурні ідеали і досвід. Вона засуджує Москву за нещирі відносини із Звіадом Гамсахурдією, грузинським патріотом і першим президентом Грузії після розпаду Радянського Союзу. Вона впритул наблизилася до звинувачення ФСК (послідовниці КДБ) у його вбивстві. Вона зазначає, що мусульманський лідер Чечні та християнський лідер Грузії були добрими друзями, заперечуючи таким чином витворений імперією погляд, що на Кавказі панує релігійна ненависть. «Живі чи мертві Джохар Дудаев і Звіад Гамсахурдія є причиною роздратування для московської інтелігенції, КДБ, ФСК, ФСБ, для адміністрації президента Єльцина й для інших силових структур», — пише Новодворська. Їхня дружба кинула виклик московській пропаганді, що звинувачувала мусульманські народи в екстремізмі, хоча саме породжені імперією нужда та страждання спрямували ці народи в обійми мусульманських фундаменталістів. Новодворська застерігає, що тим, хто назвав сепаратистів «бандитами», загрожує небезпека йти сталінським шляхом: «Це стане неминучим — вбивати кожного, навіть жінок і дітей, оскільки, як казав Сталін, «підростають месники за батьків». Письменниця розуміє, що російська політична культура все ще не може пристосуватися до радикальної зміни державної політики, й тому вона звертається до поезії і насамперед до пісень Володимира Висоцького, щоб сформулювати головне: «Кидайте за борт усе, що пахне кров’ю, / І знайте, що ціна не надто висока». Галина Старовойтова, вбита 1998 p., додала свою політичну присутність і свої переконання до цього слабкого хору голосів; вона також вірила, що, за словами Адама Міхніка, «Нація, яка пригноблює інші нації, не може бути вільною 18.

Історія Новодворської не має щасливого завершення. У її пориві до результативних змін і внаслідок схильності до гіперболізації, вона перейшла межу, що відділяє дискусію від екстремізму. Уже через два роки після свого прекрасного есе про національні меншини в Росії і через кілька місяців після початку російської економічної кризи в серпні 1998 р. вона зайняла позицію, неприхильну до шахтарів Воркути під час їхнього страйку на знак протесту проти невиплати зарплати й запланованого закриття нерентабельних вугільних шахт. Закриття збиткових шахт було частиною болючого процесу економічної реструктуризації, що його Росія мала пройти для того, щоб почалося економічне зростання, але, з погляду робітників, закриття шахт було рівнозначне голодуванню. У субарктичній Воркуті не було іншої роботи, а переселення робітників у європейську частину центральної Росії уряд серйозно не розглядав. Воркутинські шахтарі, яким бракувало ефективних лідерів, залишились самотніми у своїй боротьбі за виживання.

У своїй статті на цю тему у «Новом времени» Новодворська зауважила, що, можливо, ті, хто не зміг пристосуватись до нових обставин, повинні бути застреленими, щоб інші (хоча б меншість) могли жити в новій, величній і демократичній Росії 19. Хоча абсолютно зрозуміло, що Новодворська не виступала за розстріл робітників у буквальному сенсі, її риторика пахла старим російським екстремізмом, що змушує згадати Дмитра Писарєва, Сергія Нечаева (особливо його «Катехізис революціонера», написаний 1869 р.) і Леніна. Ці та інші різкі тексти не вселили любові до Новодворської жодній політичній групі і її політичне та інтелектуальне майбутнє невизначене.

Письменники, подібні до Петрушевської і (із указаними застереженнями) Новодворської вважають, що необхідно відмовитися від завоювання й утримання чужих земель задля блага Москви. Російський народ цього більше не витримає. Справді, він сам поділився на власне Росію і на «білі колонії» Сибіру й Далекого Сходу. До складу Російської Федерації, яка простяглася в Європі та в Азії, входить надто багато етнічних і територіальних груп, які є спадкоємцями надто різноманітних історій, культур, економік, спогадів та інтересів. Жоден російський чоловік-письменник ніколи не відважувався сказати, що Російська Федерація є надто великою та неоднорідною, щоб нею міг керувати єдиний уряд, розташований у Москві. Написання текстів, опозиційних до імперії, які звільняють від її влади у сфері художнього вимислу, як це робила Петрушевська, свідчить про втрату довіри до Російської Федерації, яка ніколи не була цілком впевнена у своїй ідентичності. Голоси жінок-письменниць надто слабкі, щоб спричинити швидкі зміни в суспільстві, у якому домінують голоси чоловіків, у суспільстві, яке все ще не хоче повною мірою виявити свій колоніальний вимір. Для утвердження в Росії постколоніальної свідомості потрібно ще багато часу. Але дозвіл розповісти про це був одержаний чи, точніше, вирваний у літературного істеблішменту «тими Іншими в найсуттєвішому» — російськими жінками-письменницями. І тут Людмила Петрушевська,