Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

Тетяна Толстая, яка є більш життєрадісною і схильною до жартів, ніж Петрушевська, створила своєю художньою уявою подібну атмосферу в оповіданнях про жінок, які є самотніми та бездітними («Місяць з’явився»), і в оповіданнях про самотніх матерів («Ніч»). Хоч Толстая поетичніша від Петрушевської, такий твір як «Ніч» міг бути написаний пером старшого письменника. Місцем дії є радянська Росія. Жінка-робітниця на пенсії живе разом із своїм сином, який відстає в розвитку, в комунальній квартирі. Вона не голодує, як засвідчують її 130 кілограмів ваги, але ми не знаємо, чи вона товста, чи просто набрякла водою. Вона стара і не має чоловіка. Вона доглядає свого Олексія Петровича щонайкраще, як може, але він виходить на вулицю, де його ледве не збиває на смерть машина. За щасливим збігом, його приносять назад до теплої нірки їхньої маленької кімнати. Його мати готує їжу на комунальній кухні. Він спостерігає, як вона роздягається, і забирає її зубний протез. Вона непокоїться про його майбутнє: що буде, коли вона помре, а це може статися скоро. Як і в Петрушевської, відсутня система соціального забезпечення (це оповідання руйнує міф про державну турботу про людей від народження до смерті, яким захоплювалося так багато учених Заходу) і підтримки сімей. Однак, на відміну від героїв Петрушевської, неприваблива героїня Толстої читає поезію Пушкіна своєму синові, який хоче стати письменником. Такі капризи, характерні для вищих класів суспільства, чужі для дуже матеріального світу Петрушевської, в якому жінки лише борються за виживання, незважаючи на свої дипломи і час, проведений у студентських гуртожитках. Звичайно, Толстая походила із привілейованої сім’ї: її дідом був радянський письменник Олексій Толстой (якого толерантний Вільям Е. Гаркінс назвав опортуністом 11).

У «Такій дівчині» чеське скло асоціюється з розкішшю, задоволенням і святковою атмосферою. Воно іноземне. Аналогічно, угорські колготки в «Окремому куті» перераховуються серед тих нечисленних предметів, які прикрашають одноманітне життя героїв. Коли в 1970-х і 1980-х роках Чехословаччина та Угорщина були частиною радянського блоку, то було достатньо залишкового відчуття їх «західності», щоб викликати приємне збудження в московських жінок, коли речі із Центральної Європи з’являлись у московських магазинах. Усе, що походить із Заходу, є кращим, ніж російські речі, — ще одна ознака тієї принизливої форми, яку колоніальна свідомість набуває в текстах Петрушевської. Не можна сказати, що ця форма свідомості обмежується тільки її творами: уже в «Майстрі та Маргариті» Булгакова (1940) повага до Заходу і схиляння перед ним було чітким сигналом, що імперське структурування дискурсу було помилковим і згубним. На відміну від Росії, колоніалістська свідомість мешканців Західної Європи диктувала їм, що чужоземні краї були не місцем, де речі виготовлялись краще та ефективніше, ніж у метрополії, а радше коморою чи сільським будинком, у яких зберігають гірші та менш потрібні речі. У Петрушевської гордість за імперію цілком відсутня, і метрополія з погляду різноманітних благ зовсім не є тим місцем, у якому хотіли б жити.

З цією зникаючою гордістю пов’язане й нове введення в. літературу тілесних функцій і екскрементів, як це має місце в текстах Петрушевської. З часу Середньовіччя в наративах не було такої кількості описів людських запахів, фекалій та інших нагадувань про фізичну природу людей. Але якщо у Джофрі Чосера вони асоціюються із сміхом, то в Петрушевської вони означають деґрадацію й занепад цінностей. Такі теми майже повністю зникли з імперської російської літератури XIX століття, так само як зникли вони з вікторіанської літератури. Екскременти, так само, як і темні сторони імперіалізму, належали до зони замовчування, і вони швидко прибиралися цілою армією слуг; або ж, як вказує Саїд, це була сфера підкорених, як в оповіданнях про брудних арабів, чия хтивість могла зрівнятися тільки з їхньою неохайністю. У повісті «Час ніч» це повертається знову разом із ознаками руйнування імперії. Коли донька оповідачки, Альона, вагітна своєю першою дитиною, вона та її мати їдуть у таксі, заднє сидіння якого «закакане, в переносному значенні» 12. Альона робить великий внесок до екскрементів, виявлених у таксі. Прабабусю, яку називають «баба», а не «бабушка», що звучить ніжніше, її донька називає «какунею». Вона справді випорожнюється в ліжку всюди, де б вона не опинилась, і відсутність особистої гігієни (не те, щоб вона могла цьому якось зарадити) є єдиною причиною, чому її віддали до будинку для людей похилого віку радянського типу. Її нетримання на морозному нічному відкритому повітрі описане дуже детально: спершу вона відчуває тепло, однак швидко сеча починає охолоджувати її ноги.

Тим часом донька оповідачки, Альона, приділяє багато уваги своїй власній історії — повідомленій читачеві курсивом, щоб відрізнити її від розповіді матері. Таємний щоденник Альони містить її гіркі спогади про перше зґвалтування. Відчуття матеріальності тіла і крові в цих описах і патетичний тон безпомічності жертви робить цей текст дуже феміністичним. Його гострота посилюється другим зґвалтуванням, за інших обставин і іншим чоловіком. Таким чином, з’явились діти: мати (ще досить молода жінка приємної зовнішності із можливими власними стосунками з чоловіками) каже Альоні, що її найменшу дитину, Колю, потрібно було «вичистити». Вона каже це, добре знаючи, що віддає й віддаватиме далі останню копійку, щоб прогодувати трьох дітей Альони, які з’явились дотепер. Це заради онуків вона віддає до притулку свою власну матір, яка має склероз і масу інших фізичних хвороб.

У «Трьох дівчатах у блакитному» одним із головних клопотів «дівчат» є туалет. Коханець Ірини будує туалет на її сільській дачі як подарунок для неї; проблема полягає в тому, що інші дівчата і їхні діти могли бруднити туалет. Секс також втрачає свою таємничу інтимність, не стаючи задоволенням. У «Поезії в житті» втрата невинності героїні відбувається вночі в кімнаті, зайнятій також її свекрухою, яка, простягнувши руку, могла б легко порушити інтим коханців.

«Час ніч» показує три покоління жінок, чиї долі особливо трагічні, однак вражаюче подібні. Порада прабабусі своїй молодій доньці (тепер бабусі трьох дітей, які не мають тата) подібні до поради, яку оповідачка дає Альоні і яку вона так само зіґнорувала. Анна Адріанівна вийшла заміж невдало, як і її донька Альона, і мала двох дітей (Альона має трьох). Її син Андрій сидів у тюрмі. Після повернення додому він тероризував рідних і вкрав гроші у своєї матері. (У текстах Петрушевської дорослі сини часто вимагають чи крадуть гроші у своїх матерів, така сама ситуація