Читати книгу - "Цифрова Фортеця"

А в Севільї Бекер знову і знову прокручував подумки почуту інформацію. І бурмотів собі під ніс: «Що то були за ізотопи? Як вони їх назвали? U-238 та U...» Він важко зітхнув. Тепер це не мало значення. Адже він викладач мов, а не фізик.

— Зламувачі готуються авторизуватися!

— Господи Ісусе! — досадливо простогнав Джабба. — Та чим відрізняються ці два довбані ізотопи? Хто-небудь знає, чим вони відрізняються? — Ніхто йому не відповів. Повна кімната технарів — а всі стояли й безпорадно дивилися на візуальну репрезентацію. Джабба крутнувся до монітора — і здійняв догори руки. — І чому, коли треба, поруч немає фізика-ядерника, трясця його матері?!

Сюзанна витріщалася на уривчастий відеокліп на стінному екрані, усвідомлюючи, що це кінець. Знову і знову дивилася вона, як знову і знову помирав Енсей Танкадо. Він намагався щось сказати, та слова застрягали в нього в горлі, він виставляв свою калічну руку... намагаючись щось передати людям, що над ним схилилися. «Він намагався врятувати банк даних, — подумала Сюзанна. — Але ми вже ніколи не дізнаємося — як саме».

«Нападники біля воріт!»

Джабба витріщився на екран.

— Ну от, почалося! — По його обличчю котилися рясні краплини поту.

На центральному екрані зникло останнє тоненьке пасмо захисної лінії. Довкола осердя скупчилися лінії — щільною чорною масою. Мідж відвернулася, не в силах спостерігати. Фонтейн непорушно закляк, дивлячись поперед себе. А Брінкергоф мав такий вигляд, що ось-ось зомліє і впаде.

«Десять секунд!»

А Сюзанна не могла відвести погляд від відео, на якому помирав Танкадо. На його обличчі відбилися відчай та жаль. Знову і знову він піднімав свою руку з блискучим перснем, тикаючи людям в обличчя своїми спотвореними пальцями. «Він щось їм каже. Але ж що?»

На верхньому екрані було видно Девіда; він сидів, глибоко замислившись. «Різниця, різниця, — безперервно бурмотів він сам собі. — Різниця між U-238 та U-235. Це має бути щось дуже просте».

Технар почав зворотний відлік.

— П’ять! Чотири! Три!

Останнє слово опинилося в Іспанії менш ніж за десяту частину секунди. «Три... три...»

Девіду Бекеру здалося, що в нього знову поцілили шокером. Світ довкола нього вповільнився й зупинився. Три... три... три. 238 мінус 235! Різниця — 3! Неквапливо, як в уповільненому кіно, він простягнув руку до мікрофона.

А в цю саму мить Сюзанна знову придивилася до простягненої руки Танкадо. І раптом побачила не лише перстень... не лише шматок золота з гравіруванням... Вона побачила плоть і пальці. Три пальці. Справа була зовсім не в персні. Справа була в плоті, у пальцях. Танкадо нічого не казав, він їх показував! Він розкривав їм свою таємницю, свій код-убивцю, благав, щоб хтось зрозумів це... молячи Бога, щоб його секрет вчасно дістався до АНБ.

— Три, — прошепотіла приголомшена Сюзанна.

— Три! — заволав Бекер з Іспанії.

Але у вибухлому хаосі їх, здавалося, ніхто не почув.

— Нам гаплик! — скрикнув технар.

ВР яскраво заблимала — то осердя потонуло в потоці нападників. Угорі заревіли сирени.

«Скачується інформація!»

«Швидкісні підключення в усіх секторах!»

Сюзанна рухалася, наче уві сні. Вона крутнулася до клавіатури Джабби. Обертаючись, вона на мить спинила погляд на своєму нареченому, Девіді Бекері. І знову його голос вибухнув угорі.

«Три! Різниця між 235 та 238 — три!»

Усі в кімнаті поглянули вгору на екран.

«Три!» — закричала Сюзанна, долаючи какофонію сирен та криків фахівців. Вона показала на екран. Усі простежили поглядом і побачили простягнуту руку Танкадо з трьома калічними пальцями на сліпучому севільському сонці.

Джабба аж закляк на місці.

— О Боже праведний! — Він второпав, що геніальний каліка увесь час підказував їм відповідь.

— Три — це просте число! — випалила Соші. — Три — просте число!

На обличчі Фонтейна з’явився спантеличений вираз.

— Невже все так просто?

— Скачується інформація! — скрикнув технар. — І скачується дуже швидко!

В одну мить всі, хто був на подіумі, рвонули до термінала — маса людей із простягнутими руками. Але Сюзанна, як вправний гравець у регбі, кинулася напрямки через натовп, першою опинилася в «заліковому полі» і вдрукувала цифру 3.

І на екрані, що панував над усім цим гармидером, з’явився простий напис:

Ввести пароль З?

— Так! — скомандував Фонтейн. — Негайно!

Затамувавши подих, Сюзанна опустила палець на клавішу «Ввід». Комп’ютер пискнув один раз.

Усі стояли, боячись поворухнутися.

Минуло три болісно довгі секунди, але не сталося нічого.

Сирени вили й далі. П’ять секунд. Шість.

«Скачується інформація!»

«Жодної зміни!»

Мідж аж підскочила і стала несамовито тицяти пальцем на екран угорі.

— Дивіться, дивіться!

А на екрані з’явилося повідомлення.

Код-убивцю підтверджено

— Завантажити фільтри системного захисту! — скомандував Джабба.

Та Соші випередила його і вже встигла послати команду.

— Скачування інформації перерване! — заволав технар.

— Вторгнення перепинене!

На ВР угорі почав відновлюватися перший захисний щит. І чорні лінії, що нападали на осердя, були миттєво відрізані.

— Поновлюється! — скрикнув Джабба. — Ця бісова штука поновлюється!

Усі на якусь мить завмерли, мимоволі відмовляючись вірити, боячись, що за кілька секунд усе знову рухне. Та ось почав з’являтися другий захисний щит, потім — третій. І за кілька секунд повністю відновилася вся система фільтрів. Банк даних знову був під надійним захистом.

У приміщенні вибухнув радісний гармидер. Хаос. Технарі обнімалися, тріумфально підкидаючи вгору комп’ютерні роздруківки. Сирени стихли й замовкли. Брінкергоф обхопив руками Мідж і так і завмер. Соші Вибухнула зливою сліз.

— Джаббо, — суворо спитав незворушний Фонтейн. — Скільки їм вдалося витягнути?

— Дуже мало, — відповів Джабба. — Дуже мало. Жодного повного документа.

Фонтейн повільно кивнув, і в кутиках його рота промайнула тінь посмішки. Він озирнувся, шукаючи поглядом Сюзанну Флетчер, але та вже йшла до передньої частини кімнати. Перед нею був Девід, чиє обличчя займало увесь стінний екран.

— Девіде!

— Привіт, красуне! — усміхнувся він.

— Повертайся додому, — сказала вона. — Негайно ж повертайся додому.

— І зустрінемося в «Кам’яній садибі»? — поцікавився він.

Вона кивнула, і на очах у неї виступили сльози.

— Домовилися.

— Агенте Сміт! — гукнув Фонтейн.

На екрані за Бекером з’явився Сміт.

— Слухаю, сер.

— Виявляється, у містера Бекера сьогодні побачення. Потурбуйтеся, щоб він дістався додому негайно.

Сміт кивнув.

— Наш літак