Читати книгу - "Quo vadis"

– А мені тебе жаль, Петронію.

– Не жалій мене більше, ніж я сам себе. Колись тобі було з нами непогано, і, воюючи у Вірменії, ти сумував за Римом.

– Я й тепер сумую за Римом.

– Так! Бо покохав християнську весталку, що мешкає на Затибрі. Я цьому не дивуюсь і тобі не дорікаю. Дивуюся більше тому, що, незважаючи на це вчення, яке, за твоїми словами, є морем щастя, і на любов, яка має бути незабаром увінчана, смуток не сходить з твого обличчя. Помпонія Грецина вічно смутна, ти, відтоді як став християнином, перестав усміхатися. Не переконуй же мене, що це радісне вчення! З Рима ти повернувся ще смутнішим. Якщо ви так по-християнськи кохаєте, то – присягаюся золотими кучерями Вакха! – не буду наслідувати ваш приклад.

– Тут зовсім інше, – відповів Вініцій. – Я тобі присягаюся не кучерями Вакха, а душею мого батька, що ніколи за давніх часів не відчував навіть присмаку такого щастя, що ним дихаю тепер. А сумую безмежно, і, що найдивніше, коли далеко від Лігії, здається мені, що нависла над нею якась небезпека. Не знаю яка і не знаю, звідки прийти могла, але передчуваю так її, як передчувають грозу.

– За два дні беруся добути для тебе дозвіл покинути Анцій на такий термін, який захочеш, Поппея спокійніша якась, і, наскільки мені відомо, нічого від неї не загрожує ні тобі, ні Лігії.

– Сьогодні ще запитала, що я робив у Римі, хоча мій від'їзд був таємним.

– Можливо, наказала стежити за тобою. Тепер, одначе, й вона мусить зі мною рахуватися.

Вініцій зупинився і сказав:

– Павло говорив, що Бог часом застерігає, але не дозволяє вірити в прикмети, тож борюся проти цієї віри і не можу себе перемогти. Скажу тобі, що сталось, аби зняти з душі тягар. Сиділи ми з Лігією поруч такої ж тихої ночі, як зараз, і мріяли собі про майбутнє. Не можу тобі передати, якими були щасливими та спокійними. Й раптом почали ричати леви. У Римі це річ звична, але відтоді не маю спокою. Видається мені, що була в тім ніби загроза, ніби віщування біди… Знаєш, що тривозі не піддаюсь я легко, та тоді сталося так, що вона заповнила всю темряву ночі. Це було дивно й несподівано, що тепер відлуння того ричання постійно звучить у вухах і постійний неспокій у серці, мовби Лігія потребувала мого захисту від чогось страшного… хоча б од тих самих левів. І терзаюся. Дістань для мене дозвіл на виїзд, бо інакше поїду без дозволу. Не можу тут сидіти, повторюю тобі, не можу!

Петроній засміявся.

– Ще не дійшло до того, – сказав, – щоб синів консульських або їхніх дружин було віддано левам на аренах. Може спіткати вас якась інша смерть, але не така. Хто знає, зрештою, чи це були леви, бо тури германські, загалом, не гірше від них ричать. Щодо мене, я сміюся з прикмет і долі. Вчора ніч була тепла, і я бачив: зорі падали, як дощ. Не одному від такого видовища стало моторошно, але я подумав собі: якщо серед них є і моя, то мені принаймні товариства не забракне!..

Помовчавши хвилину й подумавши, сказав:

– Зрештою, бачиш, якщо ваш Христос воскрес, то може й вас обох захистити від смерті.

– Може, – відповів Вініцій, поглядаючи на всипане зорями небо.

Розділ XLI

Нерон грав і співав гімн на честь Володарки Кіпру, до якого сам написав поезію та музику. Був цього дня в голосі й відчував, що музика його справді хвилює присутніх, а відчуття це тільки додало сили звукам, які з себе видобував, і так розгойдало його власну душу, що дійсно співав натхненно. Насамкінець зблід сам від щирого зворушення. Вперше в житті не захотів слухати похвал. Протягом хвилини сидів із руками, обпертими на цитру, і з похиленою головою, потім підхопився і сказав:

– Втомлений я, і мені потрібне повітря. Настройте тим часом цитри.

Сказавши це, обгорнув шию шовковою хусткою.

– Ви ходіть за мною, – сказав, звертаючись до Петронія та Вініція, що сиділи в кінці зали. – Ти, Вініцію, подай мені руку, бо щось бракує сили. Петроній же мені говоритиме про музику.

Потім вийшли разом на вимощену алебастром і посилану шафраном терасу палацу.

– Тут вільніше дихається, – сказав Нерон. – Душа моя зворушена і смутна, хоч бачу: з тим, що вам на репетиції проспівав, можу виступити публічно і що це буде тріумф, якого ніколи ще не знав жоден римлянин.

– Можеш виступити тут, у Римі та в Ахайї. Серце моє й розум у захваті від тебе, божественний! – відповів Петроній.

– Знаю. Ти занадто лінивий, аби змушувати себе вимовляти похвали. І щирий, як Туллій Сенеціон, але ліпше за нього розумієшся на цьому. Скажи мені, що ти думаєш про музику?

– Коли слухаю поезії, коли дивлюся на квадригу, якою ти правиш у цирку, на прекрасну статую, прекрасний храм або образ, відчуваю, що осягаю бачене мною в цілісності й що в моєму захваті міститься все, що ці речі можуть дати. Але коли слухаю музику, особливо твою, розкриваються переді мною все нові красоти й нова насолода. Женуся за ними, хапаю їх, але перш ніж устигаю сприйняти, напливають усе нові й нові, зовсім як хвилі морські, що йдуть із безкінечності. Отже, скажу тобі, що музика як море. Стоїмо на одному березі й бачимо далину, але другого берега побачити неможливо.

– Ах, який ти глибокий знавець! – сказав Нерон.

Якийсь час ходили в мовчанні, тільки шафран шурхотів тихо в них під ногами.

– Ти висловив мою думку, – врешті сказав Нерон, – і тому я говорю завше, що в усьому Римі ти один здатен мене зрозуміти. Так і є. Це саме і я думаю про музику. Коли граю та співаю, бачу такі речі, про існування яких у моїй державі або у світі я й не знав. Ось я імператор, і світ належить мені, можу все. Одначе музика відкриває мені нові царства, нові гори та моря, й нові насолоди, яких не знав досі. Найчастіше не вмію їх назвати, навіть розумом осягнути – відчуваю їх тільки. Відчуваю богів, бачу Олімп. Якийсь неземний вітер віє на мене; помічаю, як уві млі, якісь неосяжні колуси, але спокійні й такі ясні, як схід сонця… Увесь Сферос навколо мене музикує, і скажу тобі… (тут голос Нерона задрижав