Читати книгу - "Спаситель"

– Але до чого тут Станкич? – спитала Мартіна. – Хто замовив Юна? Мадс Гільструп?

– Ні.

Потяг пірнув у чорну безвість тунелю, у темряві її голос був майже нерозбірливий через стукіт коліс.

– Рікард? Тільки не кажи, що Рікард?

– Чому ти вважаєш, що це Рікард?

– Тієї ночі, коли Юн мене зґвалтував, саме Рікард знайшов мене у нужнику. Я збрехала, що впала у пітьмі, спіткнувшись, але помітила, що він не повірив. Він допоміг мені дістатися ліжка, не перебудивши нікого. Й незважаючи на те, що він ніколи й нічого не казав, я повсякчас мала відчуття, що він бачив Юна й збагнув, що сталося.

– Хм. Отже, саме тому він так тебе захищає. Певно, по-справжньому кохає.

Вона кивнула.

– Мабуть, тому я… – вона замовкла.

– Ти?

– Тому й не хочу, щоб він виявився замовником.

– Отже, бажання твоє виконано. – Харрі глянув на годинник. – За чверть години вони дістануться аеропорту.

Мартіна спантеличено глянула на нього.

– Ти ж не маєш на думці, що…

– Що?

– Ти ж не маєш на думці, що батько знав про зґвалтування? І що він… він…

– Ні, твій батько не має до цього стосунку. Убивство Юна Карлсена замовив…

Несподівано потяг виринув з тунелю – чорне зоряне небо розстелилося над білою блискучою землею.

– …сам Юн Карлсен.

Жінка, зодягнена у форму авіакомпанії «САС», усміхнулася, зблиснувши вибіленими зубами, простягнувши Юнові квиток, натиснула кнопку перед собою. Над головою задзеленчав дзвоник, і наступний клієнт підійшов до турнікету, простягнувши перед собою, ніби мачете, талончик з номером у черзі.

Юн повернувся обличчям до величезної зали вильотів. Він бував тут і раніше, але ніколи не бачив, щоб було так залюднено, як сьогодні. Гудіння голосів, кроків, оголошень по радіо здіймалося до високого, ніби церковного, склепіння. Сповнена надій какофонія, суміш мов, уривки незрозумілих речень. Додому на Різдво. Геть звідси до Різдва. Нерухомі черги на реєстрацію, ніби нагодовані удави, звивалися поміж загородками.

Дихай, казав він сам до себе. Часу вдосталь. Вони нічого не знають. Наразі ще. А може, взагалі не дізнаються. Він став за літньою пані, й коли черга просунулася сантиметрів на двадцять, нахилився й допоміг пані переставити валізу. Вона озирнулась, вдячно глянула на нього, й він роздивився, що вона має тонку бліду шкіру, як у мерця, що щільно обтягувала череп.

Він усміхнувся у відповідь, й пані нарешті відвернулася. Але у гудінні голосів живих людей йому безугавно вчувався її крик. Нестерпний, безугавний крик, що намагався заглушити ревіння електричного двигуна. Опинившись у лікарні й дізнавшись, що поліція обшукувала його квартиру, йому спало на думку, що вони, може, знайдуть у шухлядці угоду з «Гільструп Інвест», яку він з ними уклав. За якою Юн отримає п’ять мільйонів крон, якщо Керівна рада схвалить угоду, й підписану Мадсом та Албертом Гільструпами. Тому, коли поліція повезла його у Робертову квартиру, він помчав на Гетеборггата, щоб забрати той документ. І заскочив там Рагнхільд. Вона не чула, як він прийшов, бо увімкнула пилосос. І сиділа, тримаючи угоду в руках. Вона побачила. Побачила його гріхи так само, як колись мати побачила заплямоване сіменем простирадло. Й, достоту як мати, Рагнхільд принизить його, знищить, розповість геть усім. Батькові. Вона не мусить бачити. Він відібрав у неї очі, так міркував Юн. Але вона досі кричить.

– Жебраки милостині не викидають, – мовив Харрі. – У цьому природа речей. Я збагнув це у Загребі. Радше, мене раптом осяйнуло. Коли мені слідом кинули норвезьку двадцятикронову монетку. Я споглядав, як вона дзиґою крутилася долі, й раптом згадав, як напередодні наші оперативники знайшли у снігу коло крамнички на розі на Гетеборггата хорватську монетку. Вони автоматично пов’язали її зі Станкичем, який того дня втікав цим шляхом, коли Халворсен стікав кров’ю вулицею вище. За своєю природою я людина скептична, але коли там, у Загребі, я дивився на ту монетку, мені здалось, що якась вища сила навмисно прагне мені щось показати. Коли я вперше зустрівся з Юном, жебрак кинув йому навздогін монетку. Пригадую, я тоді ще здивувався: жебрак відмовився від милостині. А учора знайшов цього жебрака у Дайкманській бібліотеці й показав йому монетку, яку знайшли оперативники. Він засвідчив, що дійсно жбурнув услід Юнові іноземну монетку, може, навіть саме цю. Та, ймовірно, саме її.

– Тож Юн, мабуть, їздив у Хорватію, хіба заборонено?

– Звісно, ні. От лишень дивина в тому, що, за його словами, він ніколи не бував за кордоном далі Данії та Швеції. Я спитав у паспортній службі, й дійсно, закордонного паспорта Юнові Карлсену не видавали. А от десять років тому видали паспорт Робертові Карлсену.

– Може, Юн отримав монету від Роберта?

– Слушно. Монетка – не доказ. Але вона змусила мене пошурупати мізками. А що, як Роберт у Загреб не літав? А що, як туди навідувався Юн? Юн мав ключі від усіх квартир, які Армія спасіння здає внайми, отже, і від квартири Роберта. А що, як він тихцем поцупив братів паспорт і злітав у Загреб, а там, знову видавши себе за Роберта Карлсена, замовив убити Юна Карлсена? Але із самого початку планував убити Роберта Карлсена.

Мартіна замислено роздивлялася ніготь на власній руці.

– Але якщо Юн прагнув убити Роберта, то чому замовив власне убивство?

– Щоб створити собі досконале алібі. Адже навіть якби Станкича схопили й він зізнався, Юн буде поза підозрою. Те, що саме цього дня Роберт з Юном обмінялися чергуваннями, скидатиметься на фатальний збіг. Станкич лише виконає інструкції, які йому надали. А коли згодом Станкич вже у Загребі зауважить, що вбили замовника, вони не матимуть причин виконувати замовлення й вбивати Юна. Адже ж рахунок нікому сплатити. Загалом, задум просто геніальний. Юн мав змогу пообіцяти загребцям будь-які гроші, адже розрахункова адреса все одно не існуватиме більше. Як і єдина людина, спроможна довести, що того дня у Загребі був не Роберт Карлсен, й, імовірно, могла би довести алібі на час замовлення, – Роберт Карлсен. Задум був логічно замкненим колом, яке самознищується, ілюзія змії, що пожирає сама себе за хвіст, творіння, яке самознищується після виконання замовлення, не лишаючи зачіпок.

– Порядок понад усе, – мовила Мартіна.

Пара студентів завели застільну пісню, намагаючись заспівати на два голоси у супроводі гучного хропіння одного із солдатів.

– Але чому, чому він прагнув убити Роберта?

– Бо Роберт був для нього загрозою. За словами капрала Руе, Роберт погрожував «знищити» Юна, якщо той знову підійде до якоїсь жінки. Спершу я гадав, що йшлося про Теа. Але ти маєш рацію, Роберт не мав до неї надзвичайних почуттів. Юн казав, буцімто брат божеволів через цю жінку, щоб згодом усе