Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

за допомогою супутника, а О’Донован — відеокамер «Папуги» контролюватимуть їхнє пересування пустелею. Ми прямуватимемо назирці, але на достатній відстані, щоб залишатися непоміченими. Дуже важливо, — жінка змахнула долонею, — знайти Ріно Ґроббелаара, Тимура Коршака та їхню супутницю, якщо вони досі перебувають у пустелі. Ми маємо докласти всіх зусиль, щоб Коршак і компанія не перетнулися із «сутінковими».

— А якщо «сутінкові» не поїдуть трасою № 23? — озвався Ерік О’Донован.

— Тоді стоятимемо на дорозі та стежитимемо, куди вони прямують, після чого поїдемо слідом. Повторюю: вкрай важливо після сходу сонця визначити місцезнаходження вантажівки і, за можливості, групи Коршака, щоб не допустити їхньої зустрічі. Мені не слід нагадувати, що нас усього шестеро, ми не знаємо точної кількості й озброєння викрадачів, а тому я не маю бажання встрявати в собачі бої з ворогом, який, імовірно, сильніший за нас. Ми супроводжуємо «сутінкових», тримаємося на безпечній віддалі та намагаємося дізнатися, заради чого ці психи перемахнули півконтиненту.

— Що будемо робити, коли дізнаємося, заради чого ці психи перемахнули півконтиненту? — запитав лисий агент Гаррі Харпер, той, який першим накинувся на Ріно Ґроббелаара біля «Dreamkapture hostal» у Ґуаякілі.

— Будемо діяти за ситуацією, — Ліза витримала паузу, а потім доказала: — І ще: не світіться — зброю та бронежилети в готелі не одягати. Екіпіруємося, коли опинимося поза межами Калами. На сьогодні все, джентльмени, дякую за терпіння, можете відпочивати.

Один за одним четверо чоловіків вийшли з номера. І тільки Джонні залишився лежати на ліжку.

— Я хочу прийняти душ, — зауважила Ліза, недвозначно киваючи на двері.

Джонні відірвав погляд від ноутбука.

— Чому ти не сповістила хлопців, що чуваки у вантажівці, цілком можливо, їдуть сюди по Коршака та його напарників? Що, як «сутінкові» пронюхали про них?

— Яке це має значення? — насправді це мало значення, і Ліза Джин Торнтон чудово це розуміла. У такому разі їм, майже напевно, не вдасться уникнути вогневого зіткнення з істотами у вантажівці. Джонні мовчав, розпікаючи Лізу докірливим поглядом. Зрештою вона відвела очі та тихо мовила: — Що від того змінилося б?

— Нічого, — Джонні опустив кришку MacBook’а, зісковзнув із ліжка та попрямував до виходу. — Просто вони мають право знати, що нам, імовірно, від початку доведеться «діяти за ситуацією».

XC

П’ятниця, 23 січня, 19:47 (UTC –4)

Траса № 23, Чилі

Повітря тремтіло та мінилося, наче водне плесо під вітром, через що краї розпеченої жовтогарячої кулі, що застигла в заглибині між пагорбами на заході, опливали та коливалися, — призахідне світило нагадувало розплавлений метал, що хлюпається в невидимій, нахиленій до горизонту чаші.

Лаура Дюпре відійшла від покинутого скутера на три з половиною кілометри. Вона не усвідомила, коли зупинилася, та, безсило звісивши руки вздовж тулуба, втупилася в сонце. Їй здавалося, що сонячний диск шкварчить, наче клапоть м’яса, кинутий на сковорідку, а вона не чує шкварчання, бо оглухла. Дивно, але француженка зовсім не переймалася глухотою. У якийсь момент жінка зосередила увагу на променях, які в ту мить скидались на щось осібне, відокремлене від сонця, та які дробилися, чіпляючись за її вії, і міріадами яскравих цяток затоплювали поле зору. Плями зіштовхувались і зливалися, формуючи калейдоскопічні візерунки небувалої, космічної краси.

А потім утома взяла своє: Лаура вирубилася та без жодного звуку повалилася ницьма на пісок.

Прохолодний вітер кидався ще теплим піском у її скуйовджене волосся…

XCI

П’ятниця, 23 січня, 19:48 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Обличчя зникло за вікном. Ще через секунду від шиби відклеїлися долоні. Тимур розрізнив змазаний сутінками силует, який рвонув убік вулиці.

— АНІ РУШ! — долинув із-за рогу розкотистий голос Ріно.

Українець не замислювався над тим, що робить, і кинувся за преподобним. Він вибіг на ґанок у той момент, коли здоровань, неначе захисник в американському футболі, пірнув навперейми втікачу, у польоті обхопив його за тулуб, повалив навзнак і сам розтягнувся на піску поруч. Тимур не встиг змигнути оком, а ґевал уже сидів на колінах, відводячи праву, із зігнутим ліктем, руку назад. Українець застиг на краю ґанку; через викид адреналіну живіт затопило холодом, а спиною до шиї підіймалися мурашки. Втім, переляк минав. Тимур знав, що зараз буде: «Він його вирубить, зараз Ріно трісне йому в пику і виру…»

Натомість Ріно Ґроббелаар розтиснув кулак і вражено скрикнув.

— ШТАЄРМАН?!! — ліва рука преподобного, яка тяглася до шиї переможеного та практично голого втікача, застигла в повітрі.

Тимур Коршак зіскочив із ґанку та закляк, так, наче його ступні поприбивали цвяхами до землі. «Звідки я знаю це прізвище?» — перше, що він подумав. А наступної миті він витягнув голову, щоб краще роздивитися чоловіка, що простягся біля Ріно на піску, та пригадав.

— Розтуди твою маму! — вихопилося в українця. — Оскаре, це ти?

Незважаючи на скатане в брудні клубки волосся, сплутану із просивинами бороду, що діставала до грудей, і засмагу, Тимур упізнав Оскара Штаєрмана — чилійця з єврейськими коренями, — який у серпні 2009-го особисто прилітав до Києва, щоб запропонувати йому, Тимуру, роботу в «NGF Lab», а опісля відвезти до Атаками. Штаєрман був адміністратором проекту.

Груди заполонив холодок — не так від страху, як через шок від усвідомлення того, що дженджикуватому Оскару Штаєрману, який навіть у найбільш спекотний день розгулював лабораторним комплексом у діловому костюмі та начищених до блиску туфлях, удалося впродовж п’яти з половиною років вижити в пустелі.

А далі сталося щось зовсім неймовірне. Скориставшись заціпенінням преподобного, Оскар видряпався з-під нього та ногою щосили зацідив у груди. Навряд чи Штаєрман прицілювався, але влучив точно в сонячне сплетіння. Ґроббелаар кавкнув, хапнув руками повітря та зігнувся, ледь не торкнувшись лобом землі. Чилієць, на якому з одягу була лиш якась брудна ганчірка на стегнах, перевернувся навкарачки, розпрямився та, задираючи ноги, почесав геть. Коли Тимур присів біля Ріно, Оскар уже зник поміж нагромадженням глиняних будинків на південному сході селища.

— Ти як?

Здоровань скривився та спересердя жбурнув услід Штаєрману жменю піску:

— Козел… — прохрипів ґевал. — Фух… Тварина!

Він спочатку звівся навпочіпки, посидів хвилину, не піднімаючи голови, і тільки потім обережно встав.

Тимур і Ріно перезирнулися й одночасно поставили одне й те саме запитання:

— Що він тут робить?

Преподобний провів пальцями по скуйовдженому волоссю.

— Чекай… — на лобі Тимура пролягли зморшки, — вилетіло з голови, що з ним сталося 2009-го? Хіба Оскар не загинув під час бомбардування?

— Ні, — заперечив Ріно. — Він не витримав. Пішов у пустелю. За день чи два до того, як усе скінчилося.

Обличчя українця посвітлішало:

— От чорт! Я згадав.

Він воскресив