Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

— Почекай, — зупинив його Ріно. — Це ще не все. Я не сказав вам, бо вірив, що боти загинули. Повернувшись до Африки, я кожного дня передивлявся новини з Південної Америки, переважно з Болівії, але близнюки немов крізь землю провалилися. Присягаюся, якби вони продовжили вбивати, я б зв’язався з тобою чи з Лаурою й все розповів, — ґевал не був певен, чи справді так учинив би; йому дуже хотілось у це вірити. — На початку жовтня 2009-го я натрапив в Інтернеті на статтю про те, що в болівійських Андах група бекпекерів із Бельгії виявила тіла двох юнаків. Болівійська поліція підозрювала, що хлопці заблукали в горах і померли від виснаження. Осіб юнаків не вдалося встановити.

— І ти вирішив, що це — боти, ті, які змогли вибратися з Атаками? — недовірливо, хоча дещо спокійніше запитав Тимур.

Ріно підняв і опустив маслакуваті плечі.

— У тому й проблема. Я не знаю. Я не бачив фотографій, мені навіть невідомо, чи були вони близнюками — про це в статті не написали.

Тимур замислився. Навіть якщо двоє малюків уціліли після бійні на плато Ель-Татіо, це не пояснює, яким чином заразилися наноагентами кілька тисяч людей у Ґуаякілі, а також те, звідки взялися ці наноагенти.

— Як ти вважаєш, — звів голову українець, — той, хто напав на мене минулої ночі, є одним із них? Гадаєш, це бот?

Ріно благодушно посміхнувся:

— Ні. Він не нападав на тебе. Ти припер його до стіни та, судячи з усього, налякав до чортиків. Якби прийшов бот, і якби він напав, ти б зараз не теревенив зі мною. Згадай також альдостерон.

Тимур знову стих, мізкуючи над почутим. Помалу він схилився до того, що двоє ботів, які втекли до Болівії 2009-го не мали жодного шансу дожити до 2015-го.

— Я думаю, вони загинули, Ріно. Боти були непристосовані до життя з людьми, але й без людей не змогли б існувати. Їм потрібні гормони, ліки, харчі. Якби малюки вижили, ми б обов’язково про них дізналися, почули та зрозуміли, що то вони.

Напівзаплющивши очі, Джеймі дослухався до розмови — до розмови англійською, — з якої розумів кожне слово. От тільки розуміння більше не дивувало його. Чи то пак воно дивувало, та поза тим було щось іще — нове химерне відчуття, яке, шокуючи, глушило решту вражень. Макаці здавалося, наче він знає, про кого розмовляють товстолобий ґевал і русявий вилупок, який спускав його в шахту. Джеймі слухав чоловіків і почувався так, ніби все життя був знайомий із близнюками, про яких вони говорили.

— Я зараз міркую над тим, чи не могли вони пристосуватися, — правив далі Тимур. — Це малоймовірно, але якщо припустити…

— Фелла, — Ріно підняв підборіддя та дивився кудись понад головою Тимура. Голос південноафриканця став водянистим і холодним.

Сутінки крізь вікно вповзали до кімнати.

— Що? — українець обернувся. Його очі розширилися настільки, що, здавалося, ще трохи і вискочать з очниць, покотившись щоками донизу. Тимур підстрибнув, мовби під ним розпрямилася пружина, і за мікроскопічну долю секунди опинився за диваном, на якому сидів ґевал.

Знадвору крізь вікно хтось зазирав до вітальні. Довкола невиразного овалу обличчя на шибі проступали чіткі контури долонь.

— Це він… знову… — прохрипів Тимур. Українець боявся, що збожеволіє від страху. Раптово всі роздуми про те, що боти не могли вижити без людей, здалися йому придуркуватими та наївними.

Наступної миті Ріно Ґроббелаар зірвався та, ледь не висадивши вхідні двері, рвонув на вулицю.

LXXXIX

П’ятниця, 23 січня, 19:45 (UTC –4)

Міжнародний аеропорт «Ель-Лоа»

Калама, Чилі

Гостроносий С-37А приземлився на смугу 28L і підкотив до термінала. Зі скляної будівлі витикалися три довгі сірі рукави, біля одного з яких стояв «Boeing 737» компанії «LAN Chile», готуючись прийняти пасажирів, що летіли до Сантьяго. Навколо авіалайнера з характерним насичено-синім хвостом і сріблястою зіркою снували працівники наземних служб, закидаючи до багажних відсіків останні сумки.

Ліза, Джонні та четверо інших агентів, завдяки дипломатичним паспортам, без затримок пройшли паспортний і митний контролі. На величезній, розрахованій на шістсот місць автомобільній стоянці, що витягнулася перед аеропортом, на них чекав новенький мінівен «Nissan Elgrand» чорного кольору з дворівневими фарами та воістину королівською решіткою радіатора.

— Шестимісний, тридверний, із 3,5-літровим двигуном і… — Джонні Лонґбоу, сяючи, підняв указівного пальця, — …повнопривідний.

Ліза Торнтон звела брови, але не втрималася і шпигнула колегу:

— Феноменально, Джонні! І чому я думала, що тебе тримають у ФБР лише через колір очей і волосся?

— Бо рівень твоїх аналітичних здібностей не дає змоги формулювати більш ґрунтовні умовиводи, — парирував блондин.

Чоловіки швидко завантажили спорядження, розсілися та поїхали.

Аеропорт «Ель-Лоа» знаходиться на південному сході від Калами, відразу за межею міста. Заїжджати вглиб Калами не довелося. Через півтора кілометри на схід від летовища, за південним в’їздом у місто, розташувався чотиризірковий готель «Park Hotel Calama», де для них було заброньовано три номери.

О восьмій вечора чорний «Elgrand» підплив до парадного входу готелю. Скинувши спорядження в найбільшій із кімнат, чоловіки зібралися на нараду в двомісному номері, де зупинилася Ліза. Джонні розвалився на ліжку з відкритим ноутбуком на колінах, простежуючи пересування вантажівки.

— Двісті кілометрів на північ від Арекіпи, продовжують рух на південь, — відказав він на запитальний погляд Лізи.

— Як щодо Коршака, Дюпре, Ґроббелаара?

— Усі телефони поза зоною досяжності. Ми не знаємо, де вони.

— Отже, вони ще в пустелі… — сама до себе промовила Ліза.

— …або в літаку де-небудь над Атлантикою, — доказав Джонні.

— То який у нас план на завтра? — нагадав про себе один із агентів.

Ліза ковтнула води з пластикової пляшки, закрутила її кришкою та поставила на столик:

— Вирушаємо в пустелю за годину до світанку. Зупинимось на трасі № 23 приблизно посередині між Каламою та селищем Сан-Педро-де-Атакама. О’Доноване, — Ліза Торнтон повернулась до дебелого товстошийого техасця зі смолянистим, немов у індіанця, волоссям, — ти запустиш «Папугу», вивчиш із повітря Сан-Педро та триматимеш дрон напоготові на захід від селища — на випадок, якщо він знадобиться. Елдрідже, — вона показала пальцем на коротко підстриженого мулата, — сидітимеш у машині, триматимеш зв’язок із АНБ і спостерігатимеш за даними із супутників. Кожні п’ять хвилин я хочу чути від тебе звіт про місцезнаходження вантажівки і людей, що в ній.

— Оце твій план? — форкнув Джонні.

— Стули пельку, — осадила його Ліза. — Тепер план дій. Якщо «сутінкові» на викраденій вантажівці рухатимуться 23-ю трасою, ми від’їдемо в пустелю та пропустимо їх. Після того Елдрідж