Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Коли юнак передав повідомлення дротами, що через весь континент тягнулися за стовпами, схожими на охоронців колії Таґґартів, а Кіп Чалмерс повернувся до свого вагона, чекаючи на відповідь, начальник станції зателефонував своєму другові Дейву Мітчаму і прочитав йому текст повідомлення. Він почув, як Мітчам застогнав:

— Я вирішив, Дейве, що краще тобі сказати. Ніколи не чув про цього чолов’ягу, але, може, він справді видатний.

— Не знаю… — простогнав Мітчам. — Кіп Чалмерс? Його ім’я весь час з’являється в газетах, поруч з іменами найповажніших діячів. Не знаю, хто він такий, але якщо він із Вашингтона, то шансів у нас немає. О, Боже, що ж нам робити?

У нас немає шансів, — подумав оператор Таґґарта в Нью-Йорку і телефоном передав повідомлення Джеймсові додому. В Нью-Йорку була шоста ранку, Джеймса Таґґарта вицупили з неспокійного сну після безсонної ночі. Він із понурим обличчям вислухав повідомлення. Джеймс відчував те саме, що й начальник станції у Вінстоні — й із тієї ж причини.

Він зателефонував додому до Кліфтона Лоусі. Всю ту лють, яку Джеймс не міг вилити на Кіпа Чалмерса, він вилив на Кліфтона.

— Зробіть щось! — верещав Таґґарт. — Мені байдуже, що! Це ваша робота, а не моя; переконайтеся, що цей потяг таки поїде! Що це в біса коїться? Ніколи досі не чув, щоб «Комету» затримували! То ось як ви керуєте своїм відділом? Краще не буває, коли високопоставлені пасажири починають надсилати мені повідомлення! Коли моя сестра керувала, то мене, принаймні, не будили посеред ночі через кожний зламаний гвинтик на відрізку Айова — Колорадо!

— Мені так прикро, Джиме, — улесливо мовив Кліфтон Лоусі. В його інтонації поєднувалися прохання вибачити, спроба заспокоїти і поблажлива впевненість. — Це просто непорозуміння. Це чиясь дурна помилка. Не хвилюйтесь, я про все подбаю. Я, до речі, був у ліжку, але негайно візьмусь за цю справу.

Кліфтон Лоусі не був у ліжку. Він щойно повернувся з прогулянки нічними клубами у товаристві молодої леді. Він попросив її зачекати і поквапився до офісу «Таґґарт Трансконтиненталь». Ніхто з нічних працівників, які його бачили, не міг сказати, навіщо йому було з’являтися там особисто, але ніхто не сказав би й того, що у цьому не було необхідності. Він забігав до різних кабінетів — і вибігав звідти; його бачили багато людей, було видно, що він страшенно заклопотаний. Єдиним фізичним результатом цієї біганини виявився наказ, який отримав телеграфом Дейв Мітчам, наглядач залізничної ділянки в Колорадо: «Негайно надайте містерові Чалмерсу паротяг. Відправте «Комету» без невиправданих затримок. Якщо ви нездатні виконувати своїх обов’язків, я змушу вас відповідати перед Радою стандартизації. Кліфтон Лоусі».

Далі, зателефонувавши своїй подрузі, Кліфтон Лоусі вирушив разом із нею до придорожнього ресторану, — щоб мати цілковиту певність, що впродовж найближчих кількох годин їх ніхто не потурбує.

Диспетчер у Сілвер-Спрінґс був спантеличений наказом, який довелося передати Дейву Мітчаму, але той зрозумів. Він знав, що жоден залізничний наказ не віддають у таких формулюваннях, як «надай паротяг пасажирові»; він знав, що вся ця справа — показова, і здогадувався, яку саме виставу зараз ставлять, а тому, усвідомивши, кого тут призначено на роль цапа-відбувайла, вкрився холодним потом.

— Дейве, що сталося? — запитав начальник служби руху.

Мітчам не відповів. Він схопив телефон, його руки тремтіли, поки він благав зв’язати його з оператором Таґґарта у Нью-Йорку. Він мав вигляд загнаної у пастку звірини.

Нью-йоркського оператора Мітчам благав з’єднати його з домом містера Кліфтона Лоусі. Оператор намагався. Ніхто не відповідав. Мітчам благав оператора продовжувати і спробувати кожен номер, який тільки спадає на думку, за яким можна знайти містера Лоусі. Оператор пообіцяв і Мітчам роз’єднався, але чудово знав, що чекання не має сенсу, як і розмова з будь-ким із відділу містера Лоусі.

— У чому річ, Дейве?

Мітчам простягнув йому наказ — і з обличчя начальника служби руху зрозумів, що пастка насправді була така небезпечна, як він підозрював.

Він зателефонував до регіональної контори «Таґґарт Трансконтиненталь», розташованої в Омасі, у штаті Небраска, благаючи про розмову з головним керівником регіону. В слухавці запала тиша, а потім голос оператора з Омахи повідомив, що головний керівник три дні тому звільнився і зник «через проблемку з містером Лоусі».

Мітчам попросив тоді покликати асистента головного керівника, який відповідає за цей конкретний регіон. Але той виїхав кудись на вихідні й із ним неможливо було зв’язатися.

— З’єднайте мене з кимось іншим! — закричав Мітчам. — Із будь-ким, з будь-якого регіону! Заради Бога — знайдіть мені когось, хто скаже, що робити!

Відгукнувся асистент головного керівника регіону Айова-Міннесота.

— Що? — після перших же слів перебив він Мітчама. — У Вінстоні, в Колорадо? Якого біса ви мені дзвоните?.. Ні, не розповідайте, що сталось, я не хочу цього знати!.. Ні, я сказав! Ні! Ви не втягнете мене в ситуацію, за якої я муситиму пояснювати свої дії чи бездіяльність. Це не моя проблема!.. Поговоріть із керівником свого регіону, не чіпляйтеся до мене! Що мені взагалі до вашого Колорадо?.. Чорт, та не знаю, знайдіть головного інженера, з ним і поговоріть!

Головний інженер центрального регіону нетерпляче відповів:

— Так? Що? В чому річ? — Мітчам відчайдушно заходився пояснювати. Коли головний інженер почув, що дизеля немає, він гаркнув:

— Тоді, звісно, тримайте потяг!

Коли почув про містера Чалмерса, його голос раптово пом’якшився:

— Гм… Кіп Чалмерс? Із Вашингтона?.. Ну, я не знаю. Нехай це вирішує містер Лоусі.

Коли Мітчам сказав: «Містер Лоусі наказав мені надати паротяг, але…», головний інженер із величезним полегшенням відрізав:

— Тоді робіть те, що вам каже містер Лоусі! — і роз’єднався.

Дейв Мітчам обережно відклав свою слухавку. Він більше не кричав. Натомість навшпиньки підійшов до свого крісла, ніби прагнув зробити це якомога непомітніше, сів і довго вдивлявся у наказ містера Лоусі.

Потім окинув поглядом кімнату. Диспетчер розмовляв по телефону. Начальник служби руху і машиніст-наставник були тут, але вдавали, наче ні на що не чекають. Мітчам хотів би, щоб Білл Брент, головний диспетчер, пішов додому. Білл Брент стояв у кутку, не зводячи з Мітчама погляду.

Брент був невисокий і худий, але широкоплечий. Йому було сорок, але на вигляд — набагато менше. Він мав бліде обличчя офісного працівника та сухі риси ковбоя. Брент мав репутацію найкращого диспетчера на всій залізниці.

Мітчам різко підвівся і сходами пішов нагору, стискаючи в руці