Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Дейв Мітчам не надто добре розбирався в інженерних і транспортних проблемах, зате розумів таких людей, як Кліфтон Лоусі. Розумів, у яку саме гру грають нью-йоркські начальники і що вони з ним роблять. В наказі не було зазначено, щоб він надав містерові Чалмерсу вугільний паротяг, — ішлося просто про «паротяг». Коли настане час ставити запитання, то хіба містер Лоусі не зойкатиме, шокований та обурений, що, мовляв, начальник ділянки мав би знати: наказ передбачав винятково дизельний потяг? У наказі було сказано: начальник повинен «безпечно» відправити «Комету» далі, «без невиправданих затримок». Невже начальник ділянки не знає, що таке «безпека»? А що таке «невиправдана затримка»? Якщо існує ризик великої аварії, то чи вважатиметься виправданою затримка тривалістю тиждень або місяць?

Нью-йоркським начальникам було байдуже, думав Мітчам. Їм було байдуже, чи встигне на мітинг містер Чалмерс, чи станеться на їхній колії безпрецедентна катастрофа. Вони намагалися убезпечити себе лише від того, щоб їх ні в чому не можна було обвинуватити. Якщо він затримуватиме потяг, його використають, як цапа-відбувайла, мішень для люті містера Чалмерса. Якщо він накаже потягові рушати, і той не дістанеться до західного виїзду з тунелю, вони обвинувачуватимуть його у відсутності компетенції. У кожному разі вони стверджуватимуть, начебто Мітчам діяв усупереч їхнім наказам. Що він зможе довести? Кому? Людина не може нічого довести трибуналу, який не має жодної чіткої політики, окресленої процедури, жодних норм доказового права і обов’язкових принципів. Такий трибунал, як Рада стандартизації, визнавав людину винною або невинною на свій розсуд, без жодних стандартів провини чи невинності.

Дейв Мітчам нічого не знав про філософію закону. Зате він чудово розумів: якщо суд не зв’язаний жодними правилами, то не зв’язаний він і жодними фактами, а тоді ключовим стає не правосуддя, а людський чинник, і доля людини залежить не від того, що вона скоїла або не скоїла, а від того, з ким вона знайома або не знайома. Він запитував себе, які шанси має на такому суді проти містера Джеймса Таґґарта, містера Кліфтона Лоусі, містера Кіпа Чалмерса та їхніх впливових друзів.

Усе своє життя Дейву Мітчаму вдавалось уникати необхідності приймати рішення. Він завжди чекав, щоб йому вказували, як чинити, і ніколи не мав ні в чому певності. Все, що доходило зараз до його мозку, — це розлоге й обурене скиглення про несправедливість. Він думав: доля виділила його, обдарувавши невдачами, і тепер власне начальство підставило на єдиній хорошій посаді, яку йому вдалось отримати. Мітчама не навчили усвідомлювати, що той спосіб, у який він отримав роботу, і хибне обвинувачення — нерозривні частини одного цілого.

Роздивляючись наказ Лоусі, Мітчам думав, що міг би затримати «Комету», а вагон містера Чалмерса прикріпити до паротяга і відправити в тунель. Але заперечно похитав головою, перш ніж думка встигла сформуватись: адже це змусило б містера Чалмерса зрозуміти, який це серйозний ризик; він негайно відмовився б і продовжив би вимагати безпечного неіснуючого паротяга. Більше того: це означало б, що йому, Мітчаму, доведеться взяти на себе відповідальність, визнати, що він цілком усвідомлює всю небезпеку, діяти відкрито і чітко розтлумачити ситуацію, — це було б єдиною дією, якої уникали у своїй політиці його керівники, ключем до їхньої гри.

Дейв Мітчам не належав до тих людей, які могли б збунтуватися проти свого становища чи підважити моральний кодекс власних зверхників. Він вирішив не кидати виклику політиці керівництва, а погоджуватись із нею. Білл Брент переважав його у будь-яких технологічних питаннях, але у конформізмі Мітчам перемагав без жодних зусиль. Колись існувало таке суспільство, для виживання в якому людина повинна була розвивати таланти Білла Брента. У сьогоднішньому суспільстві запорукою успіху був талант Дейва Мітчама.

Дейв Мітчам сів за друкарську машинку своєї секретарки і двома пальцями уважно надрукував два накази: один — начальникові служби руху, інший — старшому машиністові. В першому Мітчам розпорядився, щоб начальник служби руху негайно зібрав команду обслуговування для локомотива на випадок «надзвичайної ситуації». В іншій доручив старшому машиністові «вислати найкращий із доступних паротягів до Вінстона, де він повинен чекати для надання допомоги за надзвичайної ситуації».

Копії наказів Мітчам поклав собі до кишені, відчинив двері, покликав нічного диспетчера і попросив передати документи чоловікам, які перебували поверхом нижче. Нічний диспетчер був сумлінним юнаком, який довіряв своєму начальству і знав, що перше правило залізничного бізнесу — це дисципліна. Його вразило, що Мітчам хоче надіслати надруковані накази на таку невелику відстань, але хлопець ні про що не запитував. Мітчам знервовано очікував. За якусь мить він побачив, як подвір’я перетинає начальник служби руху, прямуючи до депо. Він відчув полегшення: чоловіки не прийшли, щоб особисто з ним сперечатися. Вони все зрозуміли і погодилися грати в ту ж саму гру, в яку грав він.

Начальник служби руху йшов, дивлячись собі під ноги. Він думав про свою дружину і двох дітей, про будинок, у якому прожив усе життя. Він знав, чим займається його керівництво, і міркував, чи повинен відмовитись йому підкорятися. Він ніколи не боявся втратити роботу. Як будь-яка обізнана у своїй справі людина, він був упевнений, що, посварившись із одним працедавцем, завжди зможе знайти іншого. Але зараз він боявся. Він не мав права звільнитися чи шукати нову роботу. Якщо він кине виклик працедавцеві, його долю вирішуватиме єдина Рада, що має неспростовну владу, і якщо ця Рада винесе рішення проти нього, то прирече його на повільну голодну смерть: будь-яка робота стане для нього недоступна. Чоловік знав, що, хай там як, а Рада таки буде налаштована проти; знав, що ключ до темної, мінливої таємниці суперечливих рішень Ради криється у секретному впливі протекції. Які він мав шанси проти містера Чалмерса? Він пережив часи, коли був зацікавлений розвивати свої найкращі здібності, як того вимагали працедавці. Сьогодні жодних здібностей ніхто вже не потребував. Були часи, коли від нього вимагали докладати найбільших зусиль, — і відповідно до цього й винагороджували. Сьогодні, якби він спробував діяти згідно з власним сумлінням, на нього чекало б лише покарання. Були часи, коли працедавці хотіли, щоб їхні робітники думали. Сьогодні така потреба відпала: працівники повинні були тільки підкорятись. І совість стала небажаною чеснотою. То як ця чеснота наважується підвищувати свій голос? Заради чого? Він думав про пасажирів: про трьохсот пасажирів «Комети». Думав про своїх дітей. Його син учився в середній школі, а дев’ятнадцятирічною донькою він пишався гостро й болісно, оскільки її вважали найкрасивішою дівчиною у місті. Він запитував у себе, чи може