Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Білле, — благальним тоном запитав Мітчам, — чи буде сьогодні вночі якийсь трансконтинентальний потяг із дизелем?

— Найшвидше буде двісті тридцять шостий, швидкий вантажний потяг із Сан-Франциско. У Вінстоні він має бути о сьомій вісімнадцять ранку, — і додав: — Цей дизель буде тут найраніше. Я перевіряв.

— А спеціальний потяг для армії?

— Краще про таке не думай, Дейве. Цей, за наказом військових, має переваги перед усім транспортом на лінії, включно з «Кометою». Він і так запізнюється — двічі займалися коробки передач. Вони везуть зброю для арсеналів на Західному узбережжі. Ти краще молись, щоб цей потяг на твоєму відрізку ніщо не зупинило. Якщо думаєш, що нас покарають через «Комету», то порівняно з зупинкою військового потяга — це просто ніщо.

Вони замовкли. Вікна були відчинені у літню ніч, і чоловіки чули, як в офісі диспетчера поверхом нижче дзвонив телефон. Над покинутою станцією, що колись була гомінким залізничним вузлом, мерехтіли сигнальні вогні.

Мітчам поглянув у напрямку депо, де в розмитому світлі проглядались обриси кількох локомотивів на вугільній тязі.

— Тунель… — почав він і затнувся.

— …завдовжки дванадцять кілометрів, — безжально додав начальник служби руху.

— Я просто думаю, — гаркнув Мітчам.

— Краще не думайте про це, — м’яко порадив йому Брент.

— Я нічого не сказав!

— Про що ти говорив із Діком Гортоном перед його відходом? — запитав невинним тоном старший машиніст, ніби йшлося про дрібничку. — Щось про те, що система вентиляції тунелю — до одного місця? Він не казав часом, що цей тунель сьогодні небезпечний уже навіть для дизельних потягів?

— Навіщо ти про це говориш? — заревів Мітчам. — Я ж нічого не сказав!

Дік Гортон, головний інженер ділянки, звільнився через три дні після приїзду Мітчама.

— Та просто захотілося згадати, — невинно мовив старший машиніст.

— Слухай, Дейве, — сказав Білл Брент, знаючи, що Мітчам буде ще годину тягнути час, перш ніж прийме рішення, — ти ж знаєш: єдине, що можна зробити — це потримати «Комету» у Вінстоні до ранку, зачекати на двісті тридцять шостий, використати його дизель, щоб протягнути «Комету» крізь тунель, а тоді надати їй найкращий вугільний паротяг, який знайдеться на протилежному боці.

— Але наскільки ж вона тоді запізниться?

Брент знизав плечима.

— Дванадцять годин… вісімнадцять годин… хтозна?

— Вісімнадцять годин — для «Комети»? Боже, такого ще ніколи не було!

— Усього, що з нами зараз відбувається, ніколи досі не було, — сказав Брент; його завжди жвавий, впевнений голос сповнювала несамовита втома.

— Але в Нью-Йорку все звалять на нас! Вони обвинуватять нас!

Брент знизав плечима. Ще місяць тому таку несправедливість він вважав би незбагненною, але сьогодні вже був до цього готовий.

— Думаю… — нещасним тоном мовив Мітчам, — думаю, нічого іншого ми зробити не можемо.

— Не можемо, Дейве.

— О, Боже! Чому це з нами сталося?

— Хто такий Джон Ґолт?

О пів на третю старий маневровий паротяг потягнув «Комету» на бічну колію станції «Вінстон». Кіп Чалмерс, не вірячи своїм очам, люто поглянув на кілька халуп, що маячіли на віддаленому схилі та старезний навіс станції.

— А тепер що? Якого біса вони тут зупиняються? — закричав він і подзвонив, щоб викликати провідника.

Коли він знову зміг рухатись і відчув, що у безпеці, його жах перетворився на лють. Він почувався так, ніби його обдурили, примусивши пережити даремний переляк. Його супутники досі сиділи при столах відпочинкового купе. Вони були надто зворохоблені, щоб спати.

— Як довго? — байдужо повторив провідник його запитання. — До ранку, містере Чалмерс.

Чалмерс остовпіло поглянув на нього.

— Ми стоятимемо тут до завтрашнього ранку?

— Так, містере Чалмерс.

— Тут?

— Так.

— Але у мене завтра ввечері мітинг у Сан-Франциско!

Провідник не відповів.

— Чому? Чому ми повинні тут стояти? Якого біса? Що сталося?

Повільно і терпляче, з презирливою ввічливістю в голосі, провідник чітко змалював йому ситуацію. Але багато років тому, в початковій школі, у середній школі, у коледжі Кіпа Чалмерса навчили, що людина не мусить і не повинна жити згідно з голосом розуму.

— До дідька твій тунель! — закричав він. — Думаєш, я дозволю тобі затримувати мене через якийсь нещасний тунель? Хочеш зашкодити найважливішим державним планам через тунель? Скажи своєму машиністові, що я повинен бути в Сан-Франциско до вечора, а він повинен мене туди відвезти!

— Як?

— Це ваша робота, а не моя!

— Це неможливо зробити.

— Тоді знайдіть спосіб, чорт би вас забрав!

Провідник знову не відповів.

— Думаєш, я дозволю твоїм жалюгідним технологічним проблемам завадити вирішальним суспільним справам? Ти хоча б знаєш, хто я? Скажи машиністові, щоб їхав, якщо він цінує свою роботу!

— Машиніст отримав наказ.

— Довбані накази! Сьогодні тут віддаю накази я! Скажи, щоб негайно рушав!

— Можливо, вам краще поговорити з начальником станції, містере Чалмерс. Я не маю права відповісти вам так, як мені того хотілось би, — сказав провідник і пішов геть.

Чалмерс зірвався на ноги.

— Слухай, Кіпе, — неспокійно мовив Лестер Так. — Може, це правда… Що як вони справді не можуть?

— Вони зможуть, якщо їх змусити! — проревів Чалмерс, рішуче крокуючи до дверей.

Багато років тому, в коледжі, його навчили, що найефективніша спонука до дій — це страх.

У ветхому офісі станції Вінстон він надибав сонного чоловіка з млявими рисами та наляканого юнака, який сидів за диспетчерським столом. У мовчазному заціпенінні вони слухали потік такої лайки, якої їм ніколи не випадало чути навіть від залізничних робітників.

— …і мене не обходить, як ви пропхаєте потяг крізь тунель, придумуйте самі! — завершив Чалмерс. — Але якщо не знайдете мені паротяга і не запустите потяга, можете послати повітряний поцілунок своїм робочим місцям, дозволам на працевлаштування і всій цій клятій залізниці!

Начальник станції ніколи не чув про Кіпа Чалмерса. Він і гадки не мав про його ранг. Але точно знав, що це саме той день, коли невідомий чоловік на незрозумілій посаді володіє необмеженою владою — владою життя і смерті.

— Це не від нас залежить, містере Чалмерс, — благально мовив він. — Ми не віддаємо наказів. Наказ прийшов зі Сілвер-Спрінґс. Зателефонуйте містерові Мітчаму і…

— Хто такий містер Мітчам?

— Наглядач ділянки в Сілвер-Спрінґс. Вам, мабуть, варто надіслати йому повідомлення…

— Оце я ще витрачатиму час заради наглядача ділянки! Я зараз надішлю повідомлення Джимові Таґґарту — ось що я зроблю!

Перш ніж начальник станції оговтався, Чалмерс підскочив до юнака, наказуючи:

— Ти! Запиши і негайно надсилай!

Ще місяць тому начальник станції не прийняв би такого повідомлення від жодного пасажира — це забороняли правила. Але він більше не мав певності щодо правил: «Містерові Джеймсу Таґґарту, Нью-Йорк. Я застряг у «Кометі» у