Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

Незважаючи на всі ці остороги, Хіральда все ще неспокійна, весь час говорить про повернення до Америки й прагне тримати тебе тут, поки вона чогось остаточно не вирішить. Щодо мене, то я нічого не боюся, і якщо мене поставлять перед судом, я щиро визнаю всю правду. Зрештою, я попередила про це Хіральду.

Несправедливість і жорстокості герцоґа позбавили його мого кохання, я ніколи б не могла жити з ним разом. Єдине моє щастя — це моя маленька донечка; за її долю я не боюся. Вона успадкує титули й великі багатства, тож я не мушу непокоїтися про її майбутнє.

Оце і все, про що ти хотів довідатись, мій молодий друже. Хіральда знає, що я розповідаю тобі нашу історію, і вважає, що не слід залишати тебе з непотрібними здогадками. Але мені душно в цьому підземеллі, мені треба вийти нагору, дихнути свіжим повітрям.

Як тільки герцоґиня пішла, я озирнуся навкруг і справді побачив, що вигляд мого підземелля якийсь дуже сумний; могила молодого мученика й стовп, до якого він був прикутий, ще й посилювали його похмурість. Мені було добре в цій в’язниці, поки я боявся театинців, але зараз, коли справа була залагоджена, перебування в ньому стало для мене нестерпним. Мене смішила впевненість Хіральди, яка збиралася тримати мене тут два роки. Взагалі обидві жінки так мало зналися на ремеслі охоронців, що залишали відкритими двері від підземелля, гадаючи, мабуть, що решітка, за якою знаходився, становить нездоланну перешкоду. Тим часом я вже склав план не тільки втечі, а й усього свого життя протягом двох років, які мені призначили для покути. Коротко розповім вам про свої наміри.

Під час перебування в колеґії театинців я часто замислювався над щастям, яке, як здавалося, випало малим жебракам, що сиділи біля дверей нашого костелу. Їх доля здавалася мені значно приємнішою за мою. Бо й справді, поки я сох над книжками, ніколи не вміючи задовольнити своїх учителів, ці щасливі діти злигоднів бігали вулицями, грали в карти на сходах паперті й платили один одному каштанами. Часом вони билися до знемоги — і ніхто не переривав їм тої розваги, качалися в піску — і ніхто не примушував їх митися; роздягалися на вулиці й прали сорочки біля криниць. Хіба може бути на світі приємніше життя?

Думки про подібне щастя займали мене під час мого життя в підземеллі, і я вирішив, що буде найкраще, якщо я, вийшовши з ув’язнення, оберу на час покути становище жебрака. Щоправда, я вже отримав певну освіту, і можна було по розмові відрізнити мене від моїх товаришів, але я сподівався, що легко зумію перейняти їхню мову й звичаї, а потім, через два роки, повернуся до своїх. І хоча ця думка була дещо дивною, але в тій ситуації, в якій я знаходився, я не міг вигадати нічого кращого.

Прийнявши таке рішення, я зламав вістря ножа й почав працювати над одним з прутів решітки. П’ять днів я мучився, поки мені вдалося його розхитати. Я старанно збирав камінні уламки й засипав ними отвір, так щоб ні про що не можна було здогадатися.

В день, коли я скінчив свою роботу, кошик мені принесла Хіральда. Я запитав, чи вона не боїться, якби випадково відкрилося, що вона годує якогось незнайомого хлопця в підземеллі.

— Зовсім ні, — відповіла вона, — люк, через який ти сюди дістався, веде до окремого павільйону, двері якого я наказала замурувати під тим приводом, що він схиляв герцоґиню до болісних спогадів, а коридор, яким ми приходимо до тебе, іде з моєї спальні і вхід до нього знаходиться в стіні під шпалерами.

— Але він, мабуть, закритий залізними дверцятами?

— Нічого подібного, — відповіла вона, — двері досить благенькі, але старанно сховані, зрештою, виходячи, я завжди замикаю свою кімнату на ключ. Тут є ще й інші підземелля, схожі на це, і я гадаю, що до нас тут повинен був жити не один ревнивець, який скоїв не один злочин.

Сказавши це, Хіральда хотіла вже йти.

— Чому ти вже йдеш, сеньйоро? — запитав я.

— Бо маю обмаль часу, — відповіла вона, — у герцоґині закінчився сьогодні шостий тиждень жалоби, й вона хоче вийти на прогулянку.

Я довідався, чого хотів, і не затримував більше Хіральду, яка вийшла й не закрила за собою і цього разу двері. Я чимшвидше написав герцоґині листа з вибаченнями, поклав його на решітку, тоді витягнув прут і через недоступну мені раніше частину підземелля, а потім темним коридором дістався до якихось замкнених дверей. Тут до мене долинув туркіт коліс карети й цокіт копит кількох коней; з цього я зробив висновок, що герцоґиня разом із годувальницею мала виїхати з вілли.

Я почав виламувати двері. Спорохнявілі дошки недовго опиралися моїм зусиллям. Я дістався до кімнати годувальниці й, знаючи, що вона замикає двері на ключ, вирішив, що можу без страху кілька хвилин перепочити.

Я оглянув себе в дзеркалі й ствердив, що моя зовнішність зовсім не відповідає становищу, яке я хотів обрати. Набрав з комина трохи сажі й дещо затемнив своє надто бліде обличчя, потім подер сорочку й штани. Підійшов до вікна й побачив, що воно виходить у сад, колись любимий господарями дому, але зараз зовсім занедбаний.

Відкривши вікно, я побачив, що жодне інше не виходить на цей бік дому; тут було невисоко, можна було скочити, але я волів скористатися простирадлами Хіральди. Видряпавшись потім на перголу, я перескочив з неї на садовий мур і опинився в чистому полі, щасливий, що дихаю повітрям свободи й позбуваюся театинців, інквізиції, герцоґині і її годувальниці.

Удалині я бачив Бурґос, але вирушив у протилежний бік і невдовзі дійшов до вбогої корчми; я показав господині двадцять реалів, які були в мене старанно загорнуті в папір, і сказав, що усі ці гроші я хочу тут у неї витратити. Почувши це, вона розсміялася й принесла мені по подвійній ціні хліба й цибулі. У мене з собою було трохи більше грошей, але я побоювався їй у цьому признатися. Поївши, я пішов до стайні й заснув, як зазвичай засинає людина на шістнадцятому році життя.

До Мадрида я прибув без жодних пригод, які б заслуговували згадки. Коли я входив до міста, надворі смеркалося.

Я знайшов будинок моєї тітки; можете собі уявити, як вона мене привітала. Однак затримався я в неї не дуже довго, бо боявся,