Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— У вас є ескадрон козаків? — зрадів я.
— Та є. Прислати прислали, але без забезпечення. Годуй, чим хочеш, набої зі своїх запасів! Ось так і воюємо! — Командир був явно не в дусі.
— А можете виділити десяток козаків нам із капітаном?
— Іване Карповичу, а що ви задумали? — захвилювався капітан.
— Іване Карповичу? Ви що, той сищик? — здивувався командир.
— Той, а ви читали? — зрадів я своїй славі в армії.
— Не читав, я взагалі книжок не читаю. Але чув. Що ви тут робите?
— Описую подвиги російської армії. То дасте десяток козаків на кілька годин?
— Та беріть, як треба. Можете і більше.
— Вистачить десятка. Рушаймо, пане капітане.
За кілька хвилин ми вже їхали до хутора, а за нами цокотів по бруківці десяток семиріченських козаків, яких я знав ще зі служби у Туркестані.
— Іване Карповичу, навіщо нам той хутір? — спитав капітан.
— Добре пообідали, тепер повечеряємо, — запропонував я.
— О, це можна! — зрадів він.
Коли вже наближалися до хутора, наказав козакам зупинитися, почекати десять хвилин, а потім уже їхати. Тому до хутора приїхало тільки наше авто. Зустрічав знову господар, намагався усміхатися, але це не дуже йому вдавалося. Однак наказав накривати на стіл, налив по чарці. Я попросив Фазанова розпитати господаря — хто він, що він. Фазанов спитав, господар відповідав коротко, не дуже охоче, все підсовував нам чарки та тарелі з їжею.
— Каже, що лютеранин, це така німецька віра, — переклав Фазанов.
— Спитай, давно тут живе?
Ото так розпитували господаря, той нервував, не розумів, до чого я веду, а потім почув стукіт копит козачих. Підвівся.
— Шампанського! Шампанського! — закричав і хотів піти до хати, але я покрутив браунінгом, мовляв, не треба нікуди іти. Потім показав, щоб сідав і чекав. Те саме стосувалося і помічника господаря.
— Іване Карповичу, що це ви робите? — здивувався капітан, який уже чарку підняв і тост проголосив за перемогу руської зброї.
— Нічого-нічого, випивайте, не хвилюйтеся, — посміхнувся я.
І тут господар хутора мене здивував, бо підхопив стіл і перекинув його на нас. Я встиг відстрибнути, а капітана з Фазановим збило з ніг. Господар закричав, і тут же пролунав постріл. З вікна. Куля пройшла в мене біля самої голови. Я присів і сам почав стріляти. Спочатку у вікно два постріли, потім у двері, до яких побіг господар будинку з помічником. Помічник закричав і впав, а господар забіг усередину. На що він розраховував? Чи було на що розраховувати?
— Оточити будинок! — крикнув я козакам, які, почувши стрілянину, швидко примчали. Сам поліз до будинку.
— Іване Карповичу, я з вами! — прошепотів капітан, який з револьвером був поруч. Від нього тхнуло коньяком, облився.
Ми забігли до будинку. Я побачив біля вікна мертву жінку з гвинтівкою. Це вона вистрелила у мене, ледь не влучила. І нарвалася на мої кулі. Далі. У наступну кімнату. Там звалена на підлогу шафа. За нею двері. Причинені. Вдарив ногою, вони відчинилися. За ними темрява.
— Фазанов, знайди лампу! — наказав я.
— Іване Карповичу, в мене є ліхтарик, — заспокоїв капітан.
Посвітив. Сходи вниз. Я пішов першим. Капітан світив. Ми спустилися сходами на кілька метрів. Ще двері, цього разу зачинені, як не гупав ногою, а все байдуже.
— Єфрейторе, давайте сокиру! — крикнув капітан.
— Це підземний хід, той гад утік, — здогадався я.
Поліз нагору. Перший поверх, другий, горище. З нього виліз на дах.
— Хлопці, свої, — крикнув козакам, щоб не пристрелили помилково. Подивився навколо. Поля кукурудзи і лісок неподалік. Зліз униз, узяв трьох козаків, і помчали до лісу. Там наказав спішитися і чекати. Не розмовляти, не ходити, стояти і прислухатися. Навряд чи підземний хід вів би кудись далеко. Скоріше за все, до цього лісочка. І справді — почувся якийсь рух під поваленим деревом. Махнув козакам присісти. Щось там заворушилося, потім із купи торішнього листя виліз господар хутора. Він важко дихав і тримав у руці револьвер. Я вистрелив йому в руку. Він закричав і впустив зброю. Я збив його з ніг, скрутив, віддав козакам. Чоловік намагався вириватися, кричав, мабуть, лаявся, але швидко стих у козачих руках. Ми повернулися до хутора. Послав козаків по капітана. Той уже прорубав двері під землею, доліз до кінця підземного ходу і виліз у лісі. Повернувся вже полем.
— Кого це ми спіймали, Іване Карповичу? — крикнув мені. — Шпигуна?
— Не знаю, навряд чи. Бо що шпигуну робити на хуторі, далеко від доріг. За ким тут шпигувати?
— Тоді хто це? — Капітан кивнув на хуторянина, якому Фазанов перев’язував руку.
— Зараз подивимося. Ану, хлопці, знайдіть мені лом, — попросив я.
З тим ломом почав нишпорити в хаті. Невдовзі знайшов хід під землю. Під домом був великий обладнаний підвал. Ще якісь двері. Виламав їх. За дверима була темрява, однак козаки принесли дві гасові лампи. То ми зайшли всередину.
— Мати Божа! — прошепотів один з козаків.
— Що це в біса таке? — приголомшено спитав капітан.
Я промовчав, але ошелешений був не менше за них. Бо ми побачили велику кімнату з низькою стелею, забиту дивними людьми. Ті люди були худі, в нашийниках, одягнені у якесь дрантя. Всі вони лежали просто на підлозі. Вони були живі, але на нас не звертали уваги. Були дуже схожі на тих трьох, яких я бачив у шпиталі. Підійшов до одного, відкрив його рот, попросив присвітити. Язик був відрізаний.
— Як це, Іване Карповичу? — прошепотів капітан.
Я побачив біля дверей невеличкий дзвінок. Покалатав у нього. Почувши дзеленчання, люди вмить підвелися з підлоги і розсілися на стільцях. Вони чогось чекали. Я не розумів, чого. У кімнаті тхнуло немитим тілом і сечею. Вийшов. Капітан побіг зі мною.
— Що це було?
— Не знаю.
Я помітив ще одні двері. Виламав і їх. За ними почулися стогони. Присвітили, я побачив голих людей, прикутих до стін. Це вони стогнали. Четверо. Мабуть, ті мадяри, які пішли грабувати хутір і зникли. Вони виглядали жахливо. Жорстоко побиті, зі слідами опіків від тавра на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні», після закриття браузера.