Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Женя принесла нам чистий одяг. Мал покульгав за прес для сидру, щоб перевдягтися, поки вона допомагала мені вбратися в просту блузку і сарафан поверх неї. Це був навіть не військовий одяг, а селянський.

У Маленькому Палаці Женя якось вплела мені у волосся трохи золота, та тепер ми потребували радикальніших змін. Вона скористалася горщиком залізняка і жменею блискучого півнячого пір’я, щоб тимчасово приховати моє біле волосся, яке так впадало в очі, а потім про всяк випадок ще й зав’язала навколо моєї голови хустку.

Мал повернувся, вбраний у туніку, штани й просте пальто. На голові в нього був чорний вовняний капелюх із вузькими крисами. Женя наморщила носа.

— Ти схожий на фермера.

— Бувало й гірше. — Хлопець подивився на мене. — У тебе руде волосся?

— Тимчасово.

— І вона так-сяк дає собі з ним раду, — додала Краяльниця й випливла з клуні.

За кілька днів колір зникне вже без її допомоги.

Женя й Давид мали вирушити в путь окремо, аби зустрітися з невеликим гуртом гриш у військовому таборі в Крібірску. Вони пропонували забрати з собою Мішу, але той вирішив поїхати зі мною і Малом. Запевняв, що про нас потрібно подбати. Ми переконалися, що його золоте сонечко надійно заховане, а в кишенях достатньо сиру для Онкет. А тоді вирушили до сірих пісків, які колись були Зморшкою.

Змішатися з натовпами, що прямували до Равки чи поверталися з неї, було нескладно. Пустелю перетинали цілі родини, групки солдатів, шляхтичі та селяни. Діти залізали на уламки пісочних скіфів. Люди збирались і влаштовували незаплановані гулянки. Цілувалися, обіймалися, передавали одне одному пляшки з квасом і грінки з родзинками. Вони віталися, вигукуючи: «Юнєйвость!» Єдність.

Та серед веселощів траплявся й смуток. У крихких руїнах на місці колишнього Новокрібірска оселилася тиша. Будівлі здебільшого перетворилися на порох. Там, де колись були вулиці, залишилися тільки нечіткі згадки про них і все навколо вицвіло до майже прозорого сірого. Круглий кам’яний фонтан у центрі міста скидався на серпик місяця, від якого відкусила шматок темна сила Зморшки. У руїнах копирсались і бурмотіли старигани. Навіть за межами полеглого міста плакальники залишали на уламках скіфів квіти і влаштовували під їхніми корпусами невеличкі вівтарі.

Я всюди бачила людей зі знаком подвійного орла, вони несли хоругви й розмахували равканськими прапорами. Дівчата заплітали у волосся блакитні та жовті стрічки, й дехто шепотівся про тортури, яких зазнав хоробрий молодий принц у Дарк­лінґових лапах.

Своє ім’я я теж чула. Прочани вже стікалися до Зморшки, щоб подивитися на диво, яке там трапилось, і помолитися Санта-Аліні. Крамарі знову почали розкладати свої візки з кісточками моїх, як вони запевняли, пальців, а з намальованих на дереві ікон дивилося моє обличчя. Утім, це була не зовсім я. Та дівчина була гарніша, з круглими щічками і ясними карими очима; нашийник Морозова, зроблений з оленячих рогів, лежав на витонченій шиї. Аліна зі Зморшки.

На нас ніхто навіть удруге не дивився. Ми не були шляхтичами. Не були солдатами Другої армії. Не були тими химерними новими солдатами-Кликунами. Ми були безіменні. Туристи.

У Крібірску життя вирувало на повну. Сухопутні доки освітили різнокольоровими ліхтариками. Люди співали й пили на бортах пісочних скіфів. Юрмилися на сходах казарм і влаштовували набіги на намет-їдальню. Я помітила жовтий прапор на Паперовому Наметі; якійсь частині мене страшенно кортіло повернутися туди, знову вдихнути старий знайомий аромат чорнила й аркушів, проте не можна було ризикувати, даючи комусь із картографів нагоду впізнати мене.

Міським борделям та шинкам велося чудово. На центральній площі влаштували імпровізовані танці, а от на протилежному боці вулиці навколо старої церкви зібралися люди, котрі хотіли прочитати написані на стінах імена й запалити свічку, вшановуючи пам’ять про загиблих. Я пригальмувала, щоб поставити одну за Горшова, а тоді додала ще одну і ще. Йому б сподобалися їхні вогники.

Тамара знайшла для нас кімнату в одному з найпристойніших готелів. Я залишила Мала з Мішею, пообіцявши повернутися того ж таки вечора. Інформація з Ос Альти досі надходила заплутана, і ми так нічого й не дізналися про хлопчикову матір. Я знала, що він, мабуть, плекає надію, та малий про це жодним словом не прохопився, лише урочисто пообіцяв, що наглядатиме за Малом, поки мене не буде.

— Почитай йому релігійні притчі, — прошепотіла я Міші. — Він їх обожнює.

І ледве ухилилася від подушки, яку трекер кинув у мене через усю кімнату.

***

До королівських казарм я рушила не одразу, а обрала шлях повз те місце, де колись височів Дарклінґів шовковий намет. Я припускала, що він його відбудував, та поле залишилося порожнім, а опинившись у володіннях Ланцова, я одразу збагнула чому. Дарклінґ звів собі там цілу резиденцію. Звісив із вікон чорні полотнища, а вирізьбленого подвійного орла над дверима замінив символом сонця під час затемнення. Тепер робітники зривали чорний шовк, вивішуючи замість нього традиційний для Равки жовто-блакитний. Розтягнувши спеціальний навіс для штукатурки, солдат із велетенським молотком збивав кам’яний символ над дверима, перетворюючи його на пил. Натовп несамовито радів. Я не могла розділити їхнього захвату. Попри всі свої злочини, Дарклінґ любив Равку і прагнув взаємності.

Знайшовши біля входу вартового, я запитала, де можу знайти Тамару Кір-Батаар. Він глипнув на мене, вигнувши кирпу, і не побачив нічого, крім кощавого сільського дівчиська, а я на мить почула Дарклінґів голос: «Тепер ти ніщо». Дівчинка, котрою я колись була, повірила б йому. А дівчина, котрою я стала, була не в гуморі.

— Чого ти чекаєш? — гиркнула я.

Солдат кліпнув і виструнчився. За кілька хвилин сходами до мене вже бігли Толя з Тамарою.

— Це наша сестра, — пояснив велетень допитливому вартовому.

— Сестра? — просичала Тамара, коли ми ввійшли до королівських казарм. — Вона анітрохи не схожа на нас. Нагадай мені ніколи не йти з тобою в розвідку.

—