Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Придбання комплекту озброєння необхідного для захисту рідного міста здійснювалося власним коштом. Цей набір мав певні стандарти — бійці міського ополчення формували підрозділи, здатні битися в строю. Ця обставина передбачала уніфікацію зброї та спорядження.

Захисники приносили урочисту присягу. Збереглася присяга херсонеситів, викарбувана у мармурі. Датована вона ІІІ ст. до н. е. і починається такими словами: «Клянуся Зевсом, Геєю, Геліосом, Дівою, богами й богинями Олімпійськими та героями, які володіють містом, областю й укріпленнями херсонеситів: я буду однодумцем у справі добробуту міста та громадян і не зраджу Херсонес, ні Керкинітиду, ні Прекрасну Гавань, ані інші укріплення, ні інші області, якими херсонесити володіють або володіли, нічого нікому, — ні еллінові, ні варвару, але буду охороняти для народу херсонеситів...»

Заключні рядки присяги закликають на голови відступників гнів та всілякі кари богинь та богів олімпійських.

Підготовка воїнів тривала два роки, упродовж якого ефеби (16-річні юнаки) отримували фізичну підготовку та навички володіння списом і мечем, а головне — навичками діяти злагоджено, в шикуванні, підкорятися наказам командирів. Відповідальною за моральну підготовку ефебів була особлива посадова особа — космет.

За два роки вони складали присягу і могли бути внесені до списків громадян, отримували право одружуватися. У Афінах списки ефебів карбували на мармурових стелах, які стояли по 42 роки. По тому їх прибирали — адже особи, зазначені на них досягали 60-річчя (ясна річ, не усі громадяни жили так довго), граничного віку військової служби.

Ще два роки ефеби, які проходили строкову службу в пограничній сторожі, і у 20 років отримували повні громадянські права, зокрема право голосу в народних зборах, — і виконувати священний обов’язок захисту поліса. Під час військової підготовки та служби ефеби отримували платню від поліса.

Посади стратегів, які керували загонами війська, були виборними, так само, як і посада головного стратега. Це забезпечувало довіру до провідників ополчення всіх рівнів з боку вояків. Проблемою такої організації та комплектації війська була відносно мала чисельність городян-громадян і неможливість поповнювати втрати під час воєнних дій.

Міське ополчення було здатне більш-менш забезпечити оборону міста, але не значної території. Через це і херсонесити, і ольвіополіти, які часами мали напружені стосунки або й воювали зі скіфами змушені були постійно шукати шукали миру і протекції з боку кочовиків або звертатися по допомогу до більш могутніх державних утворень на зразок Понтійського царства або Риму.

Відмінною була організація війська у Боспорському царстві. Там формально зберігалося міське ополчення, однак контролював його цар, проте він мав власні наймані військові контингенти. Сформовані вони були з еллінів, кельтів, фракійців, скіфів та інших близьких і далеких племен. Чисельність (і надійність) такого війська залежала від стану царської скарбниці. Боспор міг дозволити собі збудувати і утримувати військовий флот. Однак у разі внутрішніх заворушень у державі чи нападу більш потужних супротивників царство було змушене шукати союзників. Наприкінці ІІ ст. до н. е. царство потрапляє у залежність, а згодом було поглинене державою Мітрідата Євпатора, який так само програв бутву за Понт Риму — з відповідними наслідками для Боспорського царства.

Підготовка, тактика та озброєння

Класичний набір озброєння еллінського громадянина-піхотинця, який мав битися у лавах фаланги — традиційного військового шикування тих часів включав спис (або два), меч, щит, шолом, захист корпусу, рук та ніг. Таких важкоозброєних піхотинців, які становили головну ударну силу військових формувань полісів гоплітами. Зображення таких воїнів можна побачити у батальних сценах, зображених на золотих обкладках піхвах мечів, знайдених у царських скіфських похованнях другої половини IV ст. до н. е., мальованих вазах, а їхню зброю — на еллінських надгробках із Таврики.

Загальна вага перелічених нижче обладунків могла досягати 20 кг. Отож їх застосування вимагало тренувань, під час яких не лише призвичаювались до ваги, а й застосування, приміром, щита, одного з основних елементів захисту, який був особливо ефективним у щільному шикуванні.

Фалангу гоплітів шикували звичайно у вісім рядів, прикриваючи з флангів легкоозброєною піхотою та кіннотою. Після обсрілу ворожого шикування з луків та пращі, метанням дротиків. Фаланга йшла в наступ, метаючи другий спис і довшим наносячи удари супротивника. Мета наступу полягала у розпорошенні ворожого шикування і примушення супротивника до втечі. Наступ фаланги намагалися розладнати, обстрілюючи її з луків та пращі.

Вершники-«варвари» застосовували проти фаланги тактику обстрілу з дистанцій, недосяжних для пельтастів і помітивши слабину, кидали в наступ важну кінноту, ламаючи стрій еллінів. Проблема була у визначенні моменту такої атаки — у разі невдачі кіннотника «застрягали» у фаланзі і їх успішно винищували піхотинці. У другій половині IV ст., коли македоняни наростили глибину шикувань до 16 рядів такі атаки взагалі стали самовбивчими, що показала поразка царя Атея у зіткненні з військом Філіпа ІІ у Добруджі.

Шоломи виготовляли з бронзи, принаймні до другої половини IV ст. до н. е., коли з’являються залізні. Вони повністю прикривали голову згори і позаду, спереду в пластині, яка захищала обличчя, зроблено вирізі для очей та носа.

Щит (гоплон, аспіс) — круглий, діаметром 80–100 см, з основою із дерева, обтягнутою шкірою, поверхня посилена накладками з металу. Вага щита складала в середньому 10 кг, залежно від матеріалу та розмірів могла коливатися від до 15 кг. На зовнішній стороні щита наносили різноманітні зображення, які мали вплинути на психіку супротивника, а також визначали приналежність вояка до певного поліса. Популярним було зображення голови міфічної потвори — Меджузи-Горгони із волоссям-зміями. Щит надійно захищав верхню частину тулуба від метальної зброї (стріл, дротиків, списів) та ударів списом та мечем. Надійність захисту посилювало щільне шикування, в якому сусіди по шерензі прикривали один одного щитом.

Відомо про навішування завіс для захисту від стріл та дротиків ніг вояків. Вважають, що цей засіб знадобився, коли елліни втягнулися у низку війн із персами, які мали вдосталь лучників. Подібний захист мав би бути корисним і на північ від Понту у скіфських степах.

Захист корпуса складала кіраса анатомічної форми, виготовлена з бронзи або шкіри. З часом набуває захист корпуса, виготовлений з кількох шарів тканини, що повторював традиційну форму кіраси, однак був значно легшим та дешевшим.

Кнеміди — захист коліна та гомілки ніг анатомічної форми, виготовлений з бронзи. Прикривали ту частину ніг, яка була нижче щита, від враження метальною зброєю та списом.

Слід відзначити, що набір захисного спорядження, описаний вище, був призначений для протистояння аналогічним військовим формуванням — фалангам інших полісів. Однак, коли супротивниками ополчення виявлялися скіфи, на перше місце вийшли питання захисту від стріл та протистояння важкій кінноті супротивника. З іншого боку ефективність окремих видів еллінських обладунків — шоломів та кнемід — оцінили навіть войовничі скіфи. Щоправда, вони певним чином модернізували шоломи та поножі, пристосовуючи їх до використання вершниками.

Зброя для дистанційного бою включала луки зі стрілами, пращі, дротики. Гопліти, крім того, мали по два списи, які використовували для метання. Традиційно еллінським видом метальної зброї була праща, з якої метали невелике каміння або глиняні снаряди. З часом до неї почали виготовляти снаряди з свинцю — матіобули, які були здатні наносити ураження супротивникам, навіть захищеним металевими обладунками.

У Причорномор’ї елліни познайомилися з скіфським луком, який був меншого розміру, але потужнішим