Читати книгу - "Проблема трьох тіл"

на те що їхня вага була неймовірно мізерною, але все ж таки певну масу вони мали, і тому відповідно до фізичних законів прискорювалися у вільному падінні під дією сили тяжіння, як і будь-який інший об'єкт. Однак потрапивши в атмосферу, вони опинилися повністю у владі повітряних течій і ніколи б не впали на землю. Після того, як протон було розгорнуто в одному вимірі, сильна ядерна взаємодія всередині нього стала значно ослабленою. Через це нитка поступово руйнувалася на все дрібніші шматочки, і відбиване ними світло вже виявлялося невидимим неозброєним оком. Населення вважало, що нитки нарешті зникли, але частинки одновимірної нитки були приречені назавжди дрейфувати в атмосфері «Трисоляриса».

* * *

П'ятдесят трисоляріанських годин потому відбулася друга спроба розгорнути протон у двох вимірах. Незабаром натовп на землі побачив щось дивне: після того як тепловід-води реакторів почали випромінювати червоне світіння, кілька колосальних об'єктів виникли поблизу прискорювача. Усі вони мали форму правильних геометричних тіл: сфери, тетраедра, куба, піраміди і так далі. Їхні поверхні рясніли складнокомпозиційним забарвленням, але за ретельнішого вивчення виявилося, що ці геометричні тіла насправді були безбарвними, з поверхнями, що відбивають світло, і те, що бачили спостерігачі, було просто перекрученим відображенням поверхні самого Трисоляриса.

— Цього разу нас вийшло? — запитав Правитель. — Нам вдалося розгорнути протон у двох вимірах?

— Правителю, наші спроби все ще безуспішні, — відповів радник з науки. — Я тільки що отримав повідомлення з Центру управління прискорювачем: ми помилилися на один вимір у протилежний бік і розгорнули протон у трьох вимірах.

Величезні дзеркальні геометричні тіла і далі виникали швидше і швидше ніби нізвідки, усе різноманітнішої форми: тут були і тороїди, тривимірні хрести, і навіть щось схоже на стрічку Мебіуса. Усі тіла, не затримуючись, відпливали від прискорювача, що їх створив. Через півгодини всі ці фігури заполонили півнеба, так немов гігантська дитина висипала коробку кубиків на небосхил. Світло, що відбивалося дзеркальними поверхнями цих тіл, подвоїло світловий потік, що сягав поверхні землі, але його величина постійно коливалася через рух фігур. Тінь, яку відкидав гігантський Маятник «Трисоляриса», то приростала, то вкорочувалася, і переміщалася з одного боку на інший.

Потім усі геометричні тіла почали деформуватися, поступово втрачаючи свої звичні обриси, немов танули через вплив джерела тепла. Процес деформації прискорювався, і тіла, що обпливали, стали набувати дедалі більш вигадливих форм. Тепер фігури в небі вже не нагадували будівельні кубики, а радше скидалися на кінцівки і внутрішні органи гіганта, що лежить. Позаяк вони вже не мали правильної форми, потік відбиваного світла на землю став менш інтенсивним, але одночасно і забарвлення їхньої власної поверхні ставало ще більш дивним і непе-редбачуваним.

У цьому грандіозному хаосі тривимірних об'єктів, що заполонили небо, група фігур привертала до себе особливу увагу спостерігачів — спершу тільки тому, що вони були дуже схожі одна на одну. Але після того, як спостерігачі, а потім і все населення «Трисоляриса» розглянули їх уважніше, їх пройняв жах.

Це були очі!

[Звичайно, ми не знаємо, який вигляд мають очі три-соляріан, але безсумнівно одне: будь-яка розумна форма життя вельми чутлива до зображення органу зору].

Правитель був одним із небагатьох, хто зберігав спокій. Він запитав радника з науки:

— Наскільки складною може бути внутрішня структура елементарної частинки?

— Це залежить від кількості вимірювань у вашій точці спостереження. З одновимірної точки, це всього лише крапка — те, як обивателі уявляють собі елементарну частинку. У разі спостереження з дво-тривимірної точки частинка починає являти свою внутрішню структуру. Якщо вести спостереження з чотиривимірної точки, то частинка являє собою неосяжний світ.

— Використовувати такі слова, як «неосяжний», під час описання такої елементарної частинки, як протон, видається мені занадто недоречним, — сказав Правитель.

Радник з науки, який, здавалося, не почув цих слів, продовжив говорити:

— У разі переходу у вищі виміри складність і кількість внутрішніх структур у елементарної частинки починають кардинально зростати. Аналогія, яку я наведу, не є точною, але дає уявлення про динаміку ускладнення структури частинки. За умови спостереження із семивимірної точки вона має будову, порівняну у складності з будовою зоряної системи «Трисоляриса» у тривимірному просторі, восьми-вимірної — можна порівняти за розмірами з галактикою на зразок Чумацького Шляху. Якщо перейти в дев'ятий вимір, то розмір внутрішньої структури і складність елементарної частинки стає еквівалентною всьому Всесвіту. Щодо розмірностей вищого порядку, наші фізики поки що не змогли вивчити в них будову елементарної частинки, тому ми не можемо уявити ступінь її складності.

Правитель вказав на величезні очі в космосі:

— Це свідчення того, що в мікрокосмосі всередині розгорнутого протона існує розумне життя?

— Наше визначення поняття «життя», ймовірно, не підходить для світу багатовимірного мікрокосмосу. Що ми можемо точно констатувати, то це те, що цей «всесвіт» у протоні містить певної форми інтелект і мудрість. Учені передбачали таку можливість. Було б дивно, якби такий складний і великий світ не розвинув щось схоже на інтелект.

— Вони набули форми очей, щоб спостерігати за нами? — Правитель подивився на очі, які плавають у космосі, — гарні, реалістичні, вони з дивним виразом розглядали планету, що була внизу.

— Може, вони просто хочуть продемонструвати свою присутність.

— Вони можуть впасти на землю?

— Ні, це виключено. Будьте спокійні, Правителю. Навіть, якщо вони впадуть, сумарна маса всіх цих величезних фігур складатиме лише масу протона. Так само, як одновимірна нитка попереднього разу, вони не матимуть жодного впливу на наш світ. Населення просто повинно звикнути до їхнього дивного вигляду.

Але цього разу радник з науки помилився.

Незабаром стало зрозуміло, що швидкість руху очей помітно відрізняється від швидкості інших об'єктів, які заполонили небосхил, і вони прагнуть до певної точки. Через якийсь час пара очей зустрілася в цій точці і злилася в одне велике око. Дедалі більше очей вливалося в ново-створене око, збільшуючи його в об'ємі, поки нарешті всі очі не злилися докупи. Воно стало настільки величезним, що, здавалося, Всесвіт своїм оком вдивляється в «Трисо-лярис». Райдужна оболонка ока була яскравою й чистою і обрамляла зіницю, роль якої була відведена Сонцю «Три-соляриса». Поверхня гігантського очного яблука іскрилася всіма кольорами веселки, які збиралися в один бурхливий потік на зразок річок під час повені.

Через певний час з поверхні гігантського ока стали зникати деталі, потім закрилася зіниця й око осліпло. Воно почало деформуватися, поки остаточно не втратило форми і не перетворилося на ідеальне коло. Коли коло почало повільно обертатися, усі побачили, що