Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

Жадібно ловлячи ротом повітря, я вибралася з могили, і Алекс обійняв мене.

- Це ти? Що дійсно, ти? У тебе вийшло! Я жива!

- Вибач. Довелося закопати тебе в землю. Такі правила. Я думав, приїду раніше, але не встиг.

– Ти встиг.

Кілька хвилин ми просто сиділи мовчки. Алекс міцно обіймав мене.

- Дякую, що подарувала мені життя, - він з подякою подивився на мене.

- А ти мені, - посміхаюся у відповідь.

Підтримуючи за талію, Алекс повів мене до виходу з цвинтаря. Нейтон стояв, спираючись спиною на машину.

- Все-таки жива! А я вже сподівався, що хтось не встиг, - хмикнув той, скоса поглядаючи на брата.

- І тобі привіт, Нейтоне. Теж шалено рада тебе бачити.

- Ти виглядаєш так, наче вилізла з могили. В машину не пущу, ти вся в багнюці, - посміхнувся він.

- Ха-ха, Нейтоне, - примружилася я.

- Годі вже, - кинув Алекс, Нейту.

- Сідайте, поїхали, - Нейтон пішов до крісла водія, а ми з Алексом розташувалися на задніх сидіннях.

Машина, м'яко рушила з місця, назустріч світанковим променям сонця. Ми від'їжджали від цього місця. Я була щаслива і спокійна, коли заплющивши очі та заснула на плечі Алекса.