Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

— Не згадуй нечистого демона даремно, Керим-ага. Хіба батьки не вчили тебе, що ніч не найкращий час для згадування сил Пекла?

— Бабуся свою вчитимеш, Абдуло! — Огризнувся стражник. — Ой, вибач! Я зовсім забув, що ти старший у роді…

Ну, це він дарма. Адже міг залишитися живим. Тим більше, що це відповідало моєму плану. Втім, мені й одного вистачить.

Розлючений Абдула змахнув шаблею, мабуть, навіть раніше, ніж усвідомив, що робить. Але удар при цьому завдав дуже професійно. Точно розсікаючи горло, тим самим змушуючи ворога померти мовчки.

Стражник схопився руками за шию, ніби сподівався заткнути долонями рану, але кров витікала крізь пальці, забираючи життя. Татарин ще якийсь час здивовано витріщався на нас, відкриваючи губи. Але замість слів чи заклику про допомогу з його рота вихлюпувався струмок крові. Вже знепритомнівши, він останнім зусиллям спробував розвернутися обличчям до кімнати, мабуть, бажаючи попередити товариша, але не встиг.

Той самий Абдула схопив його за плечі, відсунув убік і дбайливо посадив на підлогу.

— Все, все — вгамуйся. Тепер земні справи не повинні турбувати тебе... Краще помолися, поки ще є час. Аллах милостивий навіть до грішників.

Надавши йому можливість умовляти єдиновірця, я відсторонив Булата і ввійшов до кордегардії. Як і казав Абдула, всередині залишався ще один стражник. І ось його життя я мав намір зберегти. Тому просто сів татарину на груди, приставивши до горла його ж кинджал. А коли до помешкання увійшли мої супутники, велів зв'язати охоронця.

— Не простіше вбити? — щось надто розійшовся Абдула.

— Вбити?! — зображуючи обурення, я ледве не перейшов на крик, але «стримався» і заговорив гучним шепотом. — Невже ти забув, що наказав наш шановний пан, Сабудай-Мурза? Пощадити стільки стражників, скільки вдасться! Сабудай-мурза воїн, а не розбійник! І не любить, коли одним правовірним доводиться вбивати інших мусульман! І тому Аллах створив гяурів.

На весь час моєї пишномовної тиради Абдула і Булат, здається, навіть перестали дихати. Але це втішило мене значно менше, ніж уважний погляд стражника. Зафіксувавши який, я із чистою совістю відправив татарина в нокаут. Тріснувши по голові глиняним глечиком. Голова виявилася міцнішою, але відрубався стражник із гарантією.

   — А ось тепер, шановний Саїн-булат, тобі краще переодягнутися. Якщо доведеться спілкуватися з кожним зустрічним патрулем, ми й до світанку з міста не виберемося. До речі, Абдуло, куди нам далі? Сподіваюся, ми не через головні ворота підемо?

— Ні, Антон-ага... Про це не турбуйся, — татарин змалював усмішку. — Я знаю таємний прохід контрабандистів. Отже, нам залишилося лише непомітно пройти через тюремне подвір'я, вийти з фортеці і не потрапити на очі тим, хто зможе впізнати тебе або Саїн-булат хана в обличчя.