Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я все одно додому.
— Я проведу, — Євген Павлович пішов по пальто.
— Оце вже точно не варто! — гукнула Ксенія.
— Оксі! — голос його лунав строго, навіть по-батьківському. — Сьогодні труп знайшли на центральній площі. І той хлопець досі на волі.
— Відіб’юся, Паличу!
— Не вигадуй! — він рішуче застібнув пальто.
— Не варто. Справді.
— Я йду з тобою!
— Не треба, — вона всміхнулася. — Будь ласка, не тисніть на мене.
— Не треба! — промовив Євген Павлович із мультяшною інтонацією, і стало зрозуміло, що це початок анекдоту. — Не тисніть на мене! — А-а-а! — він дуже натурально гукнув іншим голосом. — Балакуча клізма!
Ксеня всміхнулася.
— Якщо Арсен зателефонує… Скажіть, що ви мене на виклик відправили, — попросила медсестра. — І що я телефон в ординаторській забула. Добре?
— То ти не…
— Я до подруги піду. Ви ж самі сказали.
— Добре, — з готовністю кивнув лікар. — Якщо подзвонить, то ти на виклику. Не хвилюйся!
— Дякую вам!
Оксі раптом ступила до лікаря й поцілувала його в щоку. І вийшла в ніч — туди, куди знала лише вона сама.
Звір узяв її слід легко і невимушено. Так іде за оленем вожак вовчої зграї. Так лис чує під снігом польову мишу. Звір ішов за нею від самого медпункту, дотримуючись такої відстані, що дівочий силует майже розчинився в нічній пітьмі, але ні на мить не втратив її з поля зору. Можливо, якби вона і справді боялася й озиралась, то мала б шанс помітити темну постать позаду. Але Ксеня була переконана, що вбивця спить у кріслі дільничного поліцейського, і розбудить його лише спраглий розплати натовп.
Єдина причина, через яку вона йшла не додому — їй потрібен був той, хто завтра на повен голос поставить під сумнів винуватість поліцейського. Той, хто досить уважний, щоб знайти якусь її помилку. А в тому, що вона могла помилитися, Ксеня була практично впевнена. Вона занадто поспішала.
Навіть кляту книженцію, яку дав мер, забула залишити в Суботиному кабінеті. Ось чому їй потрібно, щоб Андрій був на її боці. В її кутку рингу.
Хоча йдеться, звісно, не лише про розрахунок. Молода медсестра Ксенія гостро потребувала когось, хто зможе її обійняти. Навіть попри те, що не збиралася нічого розповідати про пригоду на вкритому крижаною шкуринкою бетонному ґанку поліційної дільниці. Їй потрібна була підтримка в чистому вигляді, без питань і співчутливих покивувань. Просто хтось такий, поруч із ким вона знову почуватиметься захищеною. Знову зможе повірити, що вона — хороша. Досі хороша, навіть після всього, що скоїла.
На жаль, такою людиною ніколи не став би її чоловік. Арсен просто не знав як. Він міг брати участь винятково у розмовах «по ділу». Не вмів жаліти, умів лише діяти. А якщо йшлося про якісь невисловлені гризоти, коли потрібна не допомога і навіть не співпереживання, а просто людське тепло — таке він просто не здатен був зрозуміти.
Колись, коли у Ксениному житті непозбутнім кошмаром виникла ота зловісна картонна течка… Коли Оксі перебувала в стані моторошного, нудотного відчаю не день, не два і не п’ять… Коли з жаху волосся ворушилося на потилиці… Коли вона кусала до крові губи, щоб не верещати як несповна розуму…
Коли здавалося, що збожеволіла, але розповісти про те, що коїться, було ще складніше, ніж тримати в собі… У такі миті Арсен у кращому разі міг накричати. А міг брутально нею заволодіти, навіть коли Ксеня по-справжньому відбивалася. Адже Арсен був переконаний, що причин жіночих істерик може бути лише дві — «забагато дозволено» і «замало сексу».
…Звір осмілів. Вони проминули освітлену площу, і тепер він ішов так швидко, що здатен був її наздогнати, вдавшись до одного-єдиного спринтерського ривка. Йому лише потрібно було, щоб вона звернула до подвір’їв. І ось Ксенія, немов улягаючи його бажанню, пірнає у провулок, освітлений тільки світлом із вікон, і вже місить снігову лемішку поміж рядами складених дров, наближаючись до «вчительського будинку», оточеного незаймано-білим снігом.
Пора. Звір вийняв ножа і пришвидшив крок, радіючи, що мороз занадто слабкий, і сніг не тріщить під ногами. Досі він завжди заманював своїх жертв туди, де немає ризику, що його заскочать. Де жертва аж доти не розуміє, що попалася, доки він не запхне їй до рота туго скручений кляп. Але відколи змушений був учинити це на центральній площі, коли одна секунда могла вирішити все… Відтоді він зрозумів, що немає нічого солодшого за таке полювання.
І він побіг.
Щось темне полетіло йому в лице. Устиг втягнути голову в плечі й подумати: «Камінь», відчув удар у чоло, зашпортався й упав, якимсь дивом не поранивши ножем сам себе.
Подумки лаючись, неоковирно вовтузився в заметі. Нарешті сів, відпльовуючись од снігу. Знайшов поглядом жертву, що вислизала. Ксеня вже проминула «вчительський будинок» і саме відчиняла важкі двері готелю «Сяйво». Звір сплюнув. За кілька кроків од нього на стежинці кумедно плигала якась пташка. Схожа на горобця, але не горобець. Видно, зламала крило, коли врізалася в нього. Звір застогнав і щосили метнув у неї ножа, але, ясна річ, промахнувся, а потім іще довго шукав його в снігу.
У Євангелії від Матвія і справді знайшовся п’ятий розділ, вірш сорок другий.
Хто просить у тебе, то дай, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся від нього.
Андрій мимоволі пригадав довгий перелік Христининих колишніх, і слово «дай» зазвучало з огидною двозначністю. Що ж, на цей вірш вказує «неправильна кісточка», тепер варто пошукати «правильну». Оскільки ніде, крім п’ятого розділу, сорокових віршів не було, стало ясно: правильні комбінації теж слід шукати тут — себто міняти двійку. Тоді потрібні комбінації 5:41 і 5:46. Андрій виписав обидва вірші в блокнот.
Він записав їх у рядок, і вони неймовірним чином склалися в одну думку.
А хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, іди з ним навіть дві. Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять?
Усе сходиться: він не любив її, й вона це бачила. А він наполягав, що це не має значення. І що любити варто навіть таких, як він. От лише…
Андрій скочив так рвучко, аж стілець загримів на підлогу, а він і не помітив. Замружився й відчув, як на нього навалюється слабкість, а ноги ватяніють. Непрохана думка стугоніла в потилиці тупим тріпотливим болем. «Аж ніяк не обов’язково! — заявив він їй. — На це взагалі нічого не вказує!» Але ви ж знаєте, як складно сперечатися з інтуїцією. А інтуїція Андрієва кричала, волала одне і теж: «Ти вбив невинуватого! Знову вбив невинуватого!» Андрій стояв так доволі довго. Арсен — садист і соціопат, невже не ясно! Він, авжеж, це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я бачу, вас цікавить пітьма», після закриття браузера.