Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Вже у дверях його наздогнав вигук довговолосого — такий голосний, аж відвідувачі стривожено попідводили голови:

— Уже, Господи, чути, бо чотири вже дні він у гробі…

І вже як спускався сходами, долинуло тужне і геть безтямне:

— Вийди сюди, Лазарю! Вийди сюди!!!

…Здавалося, Харитонів регіт переслідував Андрія засніженими вулицями всю дорогу до «Сяйва».

Розділ 54

Краще не відчиняйте 

— Алло!

— Оксі, чому трубку не береш?

— Не почула, мабуть, Євгене Павлович…

— Шість разів набирав тебе! Шість!

— Так не моя ж зміна… Щось сталося?

— Кінець світу — ось що сталося! Бігом у медпункт! Я на виклик!

— Так Лізка ж сьогодні, чи хто…

— Лізці теж ніколи вгору глянути! Оксі, ти негайно потрібна тут!

— Дайте мені хоча б п’ятнадцять хвилин, добре?

— Постарайся швидше. Селище здуріло!

Селище здуріло.

Ніхто не хотів того, що сталося. Ні Міла, що встигла вибігти на сусідів крик і побачити, як здіймається й знову опускається молоток для м’яса. Ні Андрій, що спритно підняв пістолет і ще не усвідомлював, що скоїться за секунду. Ні Захар, що відігнав у гараж єдиний шанс на порятунок усього селища.

Навіть пожежник, що стрибнув із п’ятого поверху, навіть він прагнув геть не того, що зрештою відбулося. Він уявляв собі розкішну панахиду і скупі сльози друзів. І Мілу, що так грубо його відшила, як вона шепоче в узголів’ї труни: «Ох, це все через мене, яка ж я дурна!». Насправді ж було так: Міла того вечора не змогла додзвонитися ні до лікаря (його телефон весь час був зайнятий), ні до поліцейського Суботи (той просто не відповідав), і в шоку бігла по допомогу. Дівчина саме повернула з-за рогу, як побачила під ногами щось темне. Швидко зорієнтувавшись, вона переплигнула через перешкоду, але мороз уже прихопив розквецяну ротором снігову лемішку, п’ятки дівчини подалися вперед, і Міла гепнулася на дупу, втрапивши рукою у щось холодне і слизьке. Зрештою її посмертними словами над мертвим залицяльником були аж ніяк не: «Ох, це все через мене», — а: «От же ж гівно собаче!». Хоча заради справедливості варто визнати: тієї миті вона не усвідомлювала, що каже це про мозок передчасно померлого.

Оксі теж не хотіла.

У фотостудії пахло розігрітою технікою. Горіли зловісні червоні лампи, покликані привабити сюди людей, що зійдуться нині на заклик мера і не знайдуть дільничного в його кабінеті. Решта теж було готове. Останній штрих — власне дільничний. Ксенія саме поставила крісло з заснулим Віталіком Суботою навпроти відчинених дверей. Просто через коридор — розчахнуті двері фотостудії. Щоб Субота часом не випав із крісла, вона прив’язала поліцейського до спинки його ж власним паском від штанів і тепер намірилася з розбігу проштовхнути крісло через обидва пороги. Та раптом голосно клацнув замок — хтось відчинив вхідні двері.

Ксеня здригнулася й завмерла. Промайнула думка, що гіршого моменту й не придумати. Пояснити, чому в кріслі спить зв’язаний поліцейський, і що коїться навпроти вона точно не зможе. Але черниця над її вухом встигла прошепотіти: «Ти не ввійдеш», і Ксеня, синхронно виплюнула те саме і вискочила у вузький коридор.

Найімовірніше, їй би вдалося переконати Мілу, що дільничного немає й вона сама його шукає. Зрештою, вона встигла залишити ту просто у дверях. Але за пів секунди до того, як Оксі витурила її за двері, Міла встигла помітити темну постать, що дуже нагадувала дільничного в його улюбленому кріслі.

— Це терміново! — вигукнула вона. — Впусти! Там людину вбили!

Усе, що хотіла Міла, — поговорити з Суботою. Усе, що хотіла Ксенія, — не дати їй увійти. Навряд чи у цьому був сенс, адже пояснити свою поведінку вона б просто не змогла. Але тієї секунди обидві дівчини зосередилися на боротьбі за дверний отвір.

Урешті Ксеня пронизливо верескнула і щосили штурхнула секретарку в груди. У місячному світлі зблиснула свіжа шкірочка льоду, і Міла не так ступила. Її підошва по-зрадницькому ковзнула вперед, дівчина змахнула руками й звалилася навзнак просто на бетонний ґанок. Її ноги неприємно засіпалися, а за якусь мить уже колишня секретарка селищного голови витріщалася в темне небо моторошним скляним поглядом.

Коротко скрикнувши, Ксенія затисла собі рота, щоб не заверещати. За її спиною із тіні виступила черниця.

«Воно й на краще», — прошепотіла вона, і на блідих вустах заграла усмішка.

— Воно й на краще, — видихнула Ксеня, й сама не зрозуміла, чому таке сказала.

Та вже за секунду це стало очевидним: тепер Субота точно не відкрутиться. Тепер — точно.

Тим часом Андрій застиг коло письмового столу в своєму готельному номері. Перед ним стояла фанерна скриня для посилок, із тих, які відправляли ще за прадавніх часів і що хтозна-як тут опинилася. Згори замість адреси кульковою ручкою було написано: «Надіюся, ви знайдете відповіді. Ваша Д.»

«Скриня Пандори», — подумав Андрій і взявся шукати, чим би його віддерти прибите чоботарськими цвяхами віко. Знайшов тільки ключ від номера, тож промордувався хвилин зо двадцять, аж нарешті фанерна покришка наїжачилася гнутими цвяхами і впала на підлогу.

Усередині лежала Біблія.

Андрій ураз немов опритомнів, вийняв із наплічника свій блокнот і знайшов малюнок руки з гральною кісточкою на пальці.

П’ять крапок, чотири, дві. П’ятірка і двійка мали бути на протилежних гранях, — отже, в одній цифрі помилка. Варіантів не так уже й багато… Якщо пальці складені у вигляді християнського жесту благословення, то йому точно потрібне саме Євангеліє. Тепер лише перевірити, чи є бодай в одному з них п’ятий розділ, вірш сорок другий. А тоді знайти і правильний варіант також…

Він нетерпляче витягнув Біблію зі скрині, намірившись негайно взятися до справи. І здивовано витріщився на те, що було під книгою.

На дні лежали шість ключів із готельними брелоками, на яких білим були виведені номери від одного до шести. Під ними лежала записка цілком у стилі Дори — «Краще не відчиняйте».

Оксі прибігла в медпункт. Замість п’ятнадцяти хвилин минули всі сорок, але Євген Павлович не ображався — все найгірше однак уже позаду. Вона допомогла з перев’язкою, й останній пацієнт уже пішов. Лізу лікар теж відпустив і лишився чергувати замість неї. Оксі помила руки і пішла вдягатися.

— Оксі, — раптом гукнув її лікар. — Я без задньої думки… Скажу, як є… Сьогодні дивна ніч. Навіть страшна. Може, магнітні бурі, може, ще щось… Ти й сама бачиш. Таке враження, наче мало не кожен скоїв сьогодні щось жахливе.

«Кожен»… — майнуло у Ксенії в голові, і їй мимоволі пригадався порожній погляд мертвих очей секретарки Міли.

— А твій Арсен, скажемо відверто, і так неврівноважена людина… — вів далі Євген Павлович. — Ти той… Словом… У вас усе добре зараз? Він не має підстав розізлитися на тебе? Попередила, що тебе на виклик смикнули?

«Ні», — раптом зрозуміла вона.

— Він спить давно, — всміхнулася медсестра. — Інакше б уже обривав мені телефон.

— Просто… Дивися, можеш і тут лишитися. Однак тобі чергувати вранці. А хочеш — у мене квартира вільна. А я тут.

— Спасибі, звичайно… Але мій Арсен справді не такий страшний, як багато хто думає.

— Що ж, тобі видніше, — кивнув лікар. — Тобі видніше. Тільки, може,