Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Від часів татарських нападів гірські осадники офіційно й формально були залежними від підгірських замків та їх начальників, каштелянів. Такі кастелли були в Коломиї, у Снятині, пізніше й у Косові. Отамани, яких вибирали поселенці й затверджували каштеляни, підтримували тісний зв’язок із замками, відносячи дрібні річні данини. Такі звичаї та зобов’язання походили ще з часів надання права на поселення. Але в гори ніхто не показувався, а тим більше у Голови.

Два століття тому навіть той єдиний шлях, що веде долиною Черемошу від Кут у гори, був неймовірно важким. Відразу вище Кут несподівано виростала Сокільська скеля і щільно, наче крута велетенська засувка, закривала і ту браму до гір, яку, як здавалося, гостинно відчиняло річище Черемоша.

Коли тепер їдеш цією дорогою з боку Кут, то за півгодини дістаєшся до стрімкого й урвистого Сокільського верху. Черемош, який утворює кордон між двома країнами, б’є бистрим струменем у скелі і, наштовхнувшись на них, різко повертає, змінюючи напрям бігу, на схід.

У тому місці, біля самого яру, колись давно на Сокільський верх вела нелегка стежка, що ледь продиралася через лісові бездоріжжя, всипані камінням. Із плином роківтам протоптали і вторували плай, який тепер в’ється Сокільським хребтом понад скелями, а далі спадає вниз за поворотом Черемошу, над устям і водоспадом потоку Сикавка. Уже в новіші часи внизу, відразу над Черемошем, проклали звичайну дорогу, підмуровану і міцно укріплену перед натиском хвиль 17.

Двісті років тому люди зі світу добиралися від Кут тільки до рубежу Соколівської скали і не йшли далі через урвища, в пущі та вертепи.

Оповідають, що в той час, через кілька років після смерті Довбуша (можливо, у період будівництва церкви над устям Дідушкової Річки), отаман села Голови, Чокан, повертався саме туди з Кут додому. Одначе після повернення він був якийсь сумний і задуманий. Позаяк це був чоловік здоровий і мудрий, погідний та сміливий, голівці дивувалися. Чокан скликав кількох поважних ґаздів до своєї хати. І мовив їм коротко:

– Біда, люди добрі! Нині на Сокільськім я бачив слід черевика!

І більше нічого не сказав їм старий отаман.

Згадували його слова, однак, тільки тоді, коли невідомо звідки якісь панки та їх посіпаки почали пхатися в гори і жадали спочатку панщини та залежності, а потім почали ловити молодців у рекрути. Тоді вже у Головах розпачливий опір чинили і добрі, і злі. На тривалий час Голови стали гніздом, з якого виводилися опришки. З ґаздівських буйних синків – не лише найзухваліші, не лише найневловиміші, ще й непокірні й бешкетні насмішники, які неймовірно непокоїли пушкарів та ровти. Нічого дивного, бо за ними стояли цілі Голови.

З часом молодецьке повітря, що линуло з Голів, огорнуло і Красноїлля. Садиба родини Панкевичів, кревних ватажка Антося, званого Ревізорчуком, яка до сьогоднішнього дня стоїть над Річкою, свідчить про те, що навіть сім’ї ревізорів, австрійських урядовців, яких сюди присилали для приборкання бунтарства, не могли встояти перед тим повітрям і також давали опришків. Бо у ті часи кожен молодик, який не був нездарою або калікою, мусив належати до товариства опришків. Пісні співали тільки про опришків. Дівчата не хотіли дивитися на інших хлопців, лиш на опришків. І здається, що якби сюди приїхав сам цісарський син, і впала б йому в око якась чорноброва, то мав би стати опришком.

Коли Голови так розгулялися, коли пушкарські стражі та військові відділи постійно оточували й переслідували опришків, на верхах, у лісах і закутках було повно лісових хлопців.

Тепер уже легко пройти від села до села, хіба що Річки збожеволіють від зливи, хіба що часом потоки та гуки покажуть, які небезпечні несподіванки ще чаяться у горах. Але сто років тому для чужої людини перехід від одного укріпленого місця до другого, а тим більше перехід від села до села, через зарослі чорної смеречини, завалені ломом темні похмурі яри та скелисті ущелини, був не просто важким, але й дуже небезпечним. Скрізь чигали лісові люди, наче вигодувані пущею дужі вовчиська і могутні ведмеді. І кожному, хто не був їхнім побратимом, хлопці могли розтрощити сокирою голову, а іноді ще й припіканням боків змусити зізнатися, де той має сховані гроші або скарби. І яка йому з того радість, що потім той самий опришок відрубаною головою вбитого ставив кривавий хрест на тому місці, де були гроші, невідомо навіщо: для вмивання гріха чи й для очищення забраного скарбу від плями вбивства.

Але сумніву немає, що до того, як у гори прийшли оті люди з чужого світу у черевиках, життя тут було спокійне й тихе, як сьогодні, тільки щасливіше.

Серед лагідних схилів і ґрунів ростуть собі ще й досі буковинки. Кожна має іншу назву від роду, до якого належить обійстя: буковинка Шкіндова, буковинка Палійова, буковинка Семенкова, буковинка Василюкова. Велетні-буки ростуть малими групами, часто трапляються буки-близнюки. Майже кожен бук із головного, грубого стовбура вже досить низько випускає відразу кілька товстих розгалужених вигнутих відростків. Усі буки подібні до великих дахів у формі півкуль, усі дають захист від дощу і сонця. А серед них стоять хати, багатьом з яких уже по двісті років, поставлені з добірних колоноподібних смерекових колод, хати просторі й великі. На долі, у Дідушковій Річці, збереглася лише одна така хата, збудована на місці спаленого Довбушем давнього двору. Тепер вона вкрита зсередини чорною блискучою верствою сажі, ніби грубим шаром лаку. А на Головах майже всі хати засвідчують, що не завжди так бідно жилося у наших горах, як тепер. А також чи не кожна хата свідчить про родовід ґаздів, про своїх давніх ґаздів, які жили тут сто і сто п’ятдесят років тому. Старим людям дотепер відома історія кожної хати, історія кожного роду.

Усередині цих хат є великі й просторі кімнати та алькови, а також великі кліті чи комори. У тих коморах ще й тепер можна знайти немалий достаток. Великі стоси одягу, весь вироблений у власній хаті. Сувої полотна, виготовлені з нього сорочки, вишивані простими або багатими і яскравими візерунками, але позначені почуттям міри. Вовняні тканини, цілі звалища ліжників, сердаки, запаски, ґуґлі та манти. Усе ткане в хаті, фарбоване різнокольоровими барвниками, виробленими з кори сливки, вільхи, з кори солодкої і винної яблунь. У багатьох клітях лежать на дні старих різьблених скринь запилені й давно не вживані