Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

старовіцькі строї: манти, опинки, перемітки. На полицях стоять трійці, тобто різьблені, інкрустовані потрійні свічники, а на стінах і кілках висять: бардки й палички, стремена і дерев’яні тарниці – несподівано гарно різьблені, дерев’яні та мосяжні хрести, старі коралі, пацьорки і нанизані на шнурки цілі ряди старих монет і хрестиків, так звані зґарди. У великих бочках і бербеницях знайдуться багаті господарські запаси поживи, бриндзи, кукурудзяної муки та гуслянки або квасного молока. А зі сволоків звисають цілі кущі чорної вудженої ковбаси і шматки солонини. У багатьох коморах ще дотепер схована (або була ще донедавна) молодеча зброя: викладані пістолети, різьблені кріси, бойові топори, палиці, рогатини, а також ретизи – мосяжні ланцюги для прикраси, в які вбиралися опришки. І вже тільки спогад залишився, що в тих клітях колись лежали, заховані у чистих білих бербеницях, золоті дукати. У ті часи їх міряли і черпали мірою жмені чи навіть капелюха, не рахуючи штук.

У кімнатах широкі столи і багато зручних лав зі спинками. Багато грубих волохатих ліжників на лавах і на ліжках. Великі груби або печі й широкі запічки для спання, часом також застелені ліжниками. Печі іноді викладені глиняними кахлями, випаленими і мальованими. На малюнках зображення святого Миколая, церкви, полювання, битви опришків із пушкарями, жартівливо передані постаті та сценки ґаздівського життя. Усе це праця косівських майстрів, мандрівних гончарів польського походження, які приплелися колись аж сюди на Голови, розважаючи і дивуючи ґаздів своїм мистецтвом, а ще й отримуючи значну плату. Всюди є старі різьби, тут і там – образи, мальовані на дереві й на склі, які зображають покровителя витязів, святого громового Іллю, що котиться хмарами на золотій колісниці, запряженій четвіркою громових румаків. І власне з Дмитром Василюковим пов’язана майже кожна хата, споріднений кожен рід, про нього свідчить не один знак, не одна пам’ятка і спогад.

У старій Палійовій хаті, надійній та оборонній, а знаній тим, що в ній опришки, власне, Василюкові товариші, були обложені пушкарями і численними ровтами, можна побачити стіни, складені з прастарих тесаних балок, густо постріляні з пушкарських пістолетів і з вирубаними дірками для крісів опришків, які оборонялися зсередини. У цій хаті, де колись було так людно й весело, а нині тихо і навіть пусто, тепер мешкає Баганьчук, чий прадід Грицьо Баган, побратим і кум Довбуша, впродовж тридцяти років був опришком.

Ближче до хребта Скупової стоїть Томанюкова хата. Мешкає в ній нащадок грізного опришка Томана, молодий, але статечний ґазда з орлиним виразом обличчя. Відразу видно, що правнук розбійників. Однак його не цікавлять ні дукати вірменських купців, ні волоські каравани, як цікавили його предків. Він із запалом пояснює про сучасне виробництво масла і розмірковує над перевагами різних видів центрифуг. Проте геть інших Томанюків, сучасних Василюкові розбишак, знає пісня старовіку, яку досі співають по всіх горах:

А ми хлопці Томанюки,

Не страх нам погоні,

Гірським людям аж танцюють

Топори в долоні.

Далеко на краю села, під Кременистим, у просторій хаті мешкає старий війт Голів, польський шляхтич в гуцульській одежі, нащадок старої шляхетської родини Ґраків-Янушевських, також споріднений із Василюками.

Високо за Просічним, з видом униз до Білої Річки, стоїть хата Лупайла, останнього діда-починача і чарівника, який успадкував чари від Дмитра Василюкового і помер лише тридцять років тому. Це найдивніша хата у цілих Головах, і з нею пов’язані таємничі, хоч і недавні, легенди.

Довкола хати брами з дашками, комірки, літниці, сховки та дровітні – кожна з вигнутим дашком, як капличка, – покручені ґаночки і тайники, а нижче від ґражди ховаються у сонячному кутку сади та городи. Там, відвернувшись від цього світу, дід відмовляв закляття, відганяв злі наслання й напасті. Використовував свою силу на добрі справи, звільняв людей від заклять, насланих чарівниками, завзятими і радими робити зло. І за це ті оголосили йому війну. Лупайлове ґаздівство зовсім не було багате. А от провідником його ворогів був заможний ґазда із сусідньої буковинки – Шкінда. Століття тому предок Шкінди збунтувався проти самого падишаха і втік аж сюди. Але й його чорноокий кучерявий нащадок не поступався ні перед ким. І, об’єднавшись зі злими силами, готовий був знищити кожного, хто йому перечив. Шкінда мав цілий рій слуг, зайдів із долин, які пильнували його величезні стада худоби. Крім того, по дуплах його буковинки ховалися чортівські служки, бісові гінці й погоничі, чортенята, попихачі та і підлабузники диявола, які постійно сварилися, галасували і пищали на буковинках, але покірно затихали й побожно чекали, коли ґазда, зневажливо посміхаючись, заходив до буковинки, щоб викликати якогось чортика перед свої очі. Ґазда Шкінда ступав поволі й ніс перед собою велике важке начиння, видовбане з пня кедра, повне води з джерела, що било зі скелі неподалік від двору. Ця вода робила його непереможним, навіть недоступним для ран.

Тепер, коли Лупайло став чинити йому опір і почав звільняти людей від його чарів, Шкінда вирішив його знищити. Безперестанку посилав бісових гінців з наказами до інших, підлеглих йому чарівників. Лупайло роками вів боротьбу з тими ворогами, які насилали на нього хвороби, великим мольфарським кунштом йому забивали тріски в горло і вовну до гортані, нищили йому худобу, насилали на нього лісних дівчат-бісиць, аби його зваблювали та переслідували чарами. Тоді він почав шукати проти них ще більшої сили. Щодня при заході сонця черпав воду з дев’яти джерел, з кожного джерела видобував силу і додавав її, з’єднував із силами інших джерел. Таку змішану й зачаровану воду він випивав щоранку. Ця вода п’янила його і розширяла йому груди. Він був готовий стати супроти всіх сил світу. Викрикував до сонечка святого, молився і співав. А літніми місячними ночами лежав у саду серед срібних дерев, загорнувшись у грубий ліжник, і шепотів молитви, тихі, як місячне світло. І сам посилав із серця потоки світла. Перед святами він не їв і не пив, щоби закляття мали більшу силу. Став сильнішим за всіх чарівників. Відсилав назад послані на нього напасті з такою силою, що деяким чарівникам тріскали жили. Потопив усю диявольську комашню, вітром повимітав із буковинок всю ту верескливу і смердючу дрібноту щезників та інклюзів. Буковинки стали тихими. Відтоді Шкінда ходив уже ними самотній, немічний, похмурий. А Лупайло оздоровлював людей і худобу. Його господарство розквітло, всі працювали вдвічі більше, всього прибувало. Він навіть над пущею мав владу. Коли заходив до лісу, кожна звірина змінювала свій шлях, усі йшли просто на нього, так що він