Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

було б виносити і народити нове життя, жартував він, помираючи. Список інфекцій, які розвинулися в нього внаслідок СНІДу, цілком міг потягнути на грубий том медичної енциклопедії, а найбільш прикрим був туберкульоз, що протікав блискавично і лікуванню не піддавався. Дана відправила Мирося до Тамари і залишалася з Денисом до кінця. Спорожнілим будинком також тинявся Сава, його аналіз крові, на щастя, дав негативну реакцію. Хоч як Ден проганяв його, той так і не зміг піти.

— Аж доки смерть не розлучить нас, — іронізував Денис і додавав: — Що за ідіотизм!

Окрім Сави та Дани, яку Ден допускав до себе з рипінням, і то у білій хірургічній масці, його навідував ще Роман Іванович. Ден стверджував, що візити лікаря його розважають. Дана казилася, бо щомісяця ескулап, розваживши Дениса по повній програмі, до втрати свідомості, незмінно брався за неї. Його скетчі були на диво одноманітними, а виконання — дилетантським.

— Чому ви не хочете віддати чоловіка до госпісу? — говорив він і трагічно зітхав. — Нещодавно в столиці відкрився новий, один із найсучасніших у Європі. Ви ж тільки мучитеся з ним, а там за ним доглянуть спеціалісти.

— Чужі люди в гумових рукавичках?

Уточнення про чужих він ігнорував.

— Так. А що в цьому поганого?

Дана знизувала плечима і питала — ця частина програми теж залишалася незмінною:

— А що вміють ваші спеціалісти, чого не вмію я? Вони вже СНІД лікують?

— Остання стадія дуже заразна, — попереджав Роман Іванович.

— То пусте. Ми кохаємося у скафандрах.

— Ви не розумієте, на яку небезпеку наражаєтеся.

На цій фразі Дана зазвичай втрачала терпіння.

— Лікарю, я не можу плюнути собі межи очі, але якби могла, то неодмінно зробила б це, коли б пристала на вашу пропозицію. Якби мені хоча б здалося, що я можу на це погодитися!

Роман Іванович чортихався і забирався геть до наступного візиту, а Ден, якому вже було тяжко навіть говорити, все ж незмінно цікавився:

— Ну що, вже дістала лікаря?

Дана згідно кивала.

— До самих печінок.

— А він що?

— Якщо опустити матюки, то нічого.

— Дав якісь рекомендації?

— Аякже. Цілу торбу. Я десь її посіяла, доки йшла до тебе.

Це була така гра — двох приречених на вічну розлуку людей, які з останніх сил вдають, що все гаразд, і так захоплюються нею, що починають вірити в те, чому ніколи не збутися. Дана говорила з Денисом так, ніби його одужання — лише справа часу, і він підтримував її. За два дні до смерті Дана покликала до нього священика. Панотець побув у кімнаті Дена всього півгодини і вилетів звідти так, ніби за ним гнався розгніваний апостол Петро з твердим наміром надавати йому по голові ключами від райських воріт.

— Що сталося? — запитала Дана.

— Я — гей, ось що сталося. Батюшка пояснив, як саме чорти мене в пеклі каратимуть.

Дана зрозуміла, що мав на увазі священик, і її знудило.

— Він всього лиш людина, не Бог! — силячись проковтнути слизький жмут непролитих сліз у горлі, сказала вона. — Ти народився таким, яким є, ти творіння Господнє, то до тебе які претензії?! Хто сміє судити тебе?!

— Дано, — прошепотів Ден і відкашлявся кров’ю. Дана замислилася, а чи лишилося щось від його легень. — Дякую. Лише ти ніколи не ставилася до мене, як до парії.

— Я не змогла б. Нізащо. Я люблю тебе!

— Знаю, нагідко. Я теж люблю тебе, — обнімаючи Неждану, що схилилась над ним у сльозах, промовив Денис. — Я не дотягну до твого двадцятип’ятиріччя, тому спитаю зараз — ну як, почуваєшся старою?

— Ні, — схлипуючи, зізналась Дана. — Я почуваюся молодою, повною сил ідіоткою.

— Не кажи так. Ти не ідіотка. А коли нарешті зійдешся з ним, передай від мене, що він найщасливіший сучий син у всьому всесвіті.

— Хто?

— Неждано!

Очі в Дани стали невинними, як у кішки після спустошення полумиска вершків. Це була ще одна, приємна частина гри. Ден чомусь часто згадував про Любка.

— Що?

— Не прикидайся, — Денис засміявся, та сміх знову перейшов у кашель. Дана затулила йому рота долонею, не захищеною латексом.

— Мовчи, тобі не можна багато розмовляти!

— Справді? — Ден похитав головою. — А доведеться, бо в мене мало часу. Коли зустрінеш того, на чию честь назвала сина… Мирка, не забудь — скажи те, що я велів.

— Та як я його зустріну? Де? — Дана знизала плечима. — Він жонатий.

— І що, не ходить через це вулицею?

— Ходить, напевне. Але я ходжу іншою. Це неможливо, Дене.

— Любов не знає слова «неможливо», — мовив Денис. — Не відаю, де я опинюсь — у пеклі, в раю чи в небутті, але хоч би де я був, обіцяю подбати про те, щоб ви зустрілись!

— Ти ніколи раніше не давав нездійсненних обіцянок.

— Я ніколи раніше й не конав. Поховай мене