Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

Ден помер на світанку, на руках у Дани — задихнувся, і вона тремтячими пальцями навіщось прибирала поріділі пасма волосся із синюшного лиця. У кутку стерилізованої кімнати тихо скиглив Сава. Хтось із них двох — бо більше в будинку нікого не було — подзвонив Тамарі, та чи це зробила вона, чи ні, Дана так і не пригадала. У шухляді письмового столу в кабінеті Дениса, знайшли запечатаний конверт, який згідно з прикладеною до нього запискою слід було відіслати до Риги. Відкрили також заповіт — Денис був у ньому небагатослівним. Дані дістався будинок і трикотажна фабрика, Сава ж отримав три магазини одягу — в Сумах, Харкові та Чернівцях, про існування яких Дана навіть не здогадувалася. Вона дала телеграму на ту ризьку адресу з конверта, у якій сповістила про смерть Дена, день похорону і, про всяк випадок, вказала свій телефон, проте з Латвії ніхто не приїхав. І не подзвонив.

Дена ховали за містом, на Південному цвинтарі. Завірюха була страшна. Вітер вив, мов пес, а з неба без упину сипав мокрий сніг, забиваючи очі й роти тим, хто стояв біля виритої у мерзлій землі могили так, що можна було й не плакати. Але плакали всі — Сава, Тамара, Мирось, дон Мігель — усі, окрім Неждани. Вона тупо дивилась, як домовина, гойдаючись на рушниках, опускається в могилу, як падають потім на її віко рушники, як грудки важкої, мов граніт, глини стукають об дерево, ніби просячи відчинити, і їй дуже хотілося прокинутися. Все це здавалося їй сном. Вічним сном…

Вдома їй ще довелося милуватися столом, накритим за принципом «щоб не гірше, як у людей» — поминки влаштувала Тома, якій вдалося нарешті розвернутися у всю шир щедрої слов’янської душі, бо на весіллі Дани й Дениса у неї це не вийшло. Тамара багато плакала, ще більше пила, називала Дану бідною вдовицею і переймалася, що Сава нічого не їсть. Дана ледве витримала три обов’язкові чарки. Побачивши, що вона встала, Сава теж підвівся з-за столу і вийшов за нею в коридор.

— Мабуть, пора прощатися, — тихо мовив він. — Дякую за все.

І, трохи помовчавши, додав:

— Я пришлю тобі результати своїх аналізів через півроку. Ден сказав мені… ти обіцяла…

Дана лише кивнула. Горе не менш егоїстичне, ніж щастя, подумалося їй. Сава з валізою зник за дверима, і її будинок осиротів на ще один спогад про Дениса. Втомлена й змучена до самого краю, Дана з великим трудом вклала спати Мирка — той страшенно вередував, доводячи її до божевілля різними наївними запитаннями. То дитя хотіло знати, чому помер тато, то цікавилося, де він тепер — у Бозі чи ні, а наостанку добило Неждану вимогою негайного татового воскресіння, бо в молитві «Вірую», яку вивчала з ним Тамара, були слова: «Чекаю воскресіння мертвих», то чи не можна зробити так, щоб це сталося якнайшвидше? «Дитячі запитання, — похмуро думала Дана, витираючи прозорі доріжки сліз зі щічок вже заснулого хлопчика, — чому на них ніколи немає відповідей?» Може, не варто було брати сина на похорон? Ще зовсім малий, але ж… як не взяти? Як не дозволити йому попрощатися з тим, хто став їм сім’єю? Тато… це ж треба! Навіть її Мирко називав «мама Дана» — після того, як почув про свою справжню маму. А Дениса, хоч і знав відразу, що той йому не рідний, просто «тато», і все.

До себе Дана піднялася досить пізно, близько третьої години ночі, і ще довго крутилася на дивані, вмощуючись і так, і сяк, та лише намуляла собі боки. Наганяючи сон, цокав настінний годинник у формі хатинки на курячих ніжках — подарунок Дениса на честь її «блискучого», як він сказав, вступу до КПІ. Щопівгодини лапки підтискувалися, а щогодини робили стільки змахів, схожих на балетні па, скільки веліла маленька стрілка… Дана шукала в серці те відчуття непоправної втрати, що охопило її на цвинтарі, і чомусь не знаходила. Її бентежила власна черствість. «Чому я не відчуваю, що він помер? Чому мені здається, що він тут, поруч? Що зараз він постукає у двері, навіть якщо вони прочинені, і спитає: „Можна?“ А я скажу: „Ні. Я гола в ліжку з чоловіком!“ І він відповість: „Справді? Ну нарешті! Але я маю це побачити. І також мушу заявити: лежала б ти у ліжку з коханцем одягнута, я негайно б викинув його геть!“. А я звично уточню: „Коханця чи ліжко?“»

Ні. Нічого цього вже не буде. Ніколи. Ніколи, повторила Дана сама до себе, і зненацька їй знову здалося, що вона стоїть над могилою і тупо споглядає, як летять на віко дубової домовини грудки ґрунту, як шматують чорну задубілу землю заступи гробарів… Їй вдруге почувся чийсь зміїний голос у бюро ритуальних послуг, що послужливо шипів їй на вухо: «Навіщо таке марнотратство? Купили б звичайну труну, за двісті гривень… Нащо напускати туману?» Дана тоді дуже здивувалася, бо не зрозуміла, про який туман ідеться, і ще хотіла пояснити, що Денис дуже любив дуб і ненавидів чорний колір, а потім роздумала щось пояснювати цим людям. Який сенс?

Він пішов. Усе інше не має значення.

Цокання годинника посилилося, стало ніби голоснішим, і саме воно змусило Дану повернути голову. На краєчку ліжка сидів Денис, дуже гарний, як завжди до хвороби. Дивно, але вона зовсім не злякалася. Все так, як бувало тоді, коли хворіла вона. Коли заслабла на якийсь рідкісний грип, буквально згоряла від підвищеної температури, і не допомагали ані аспірин, ані рекламовані закордонні засоби, він сидів біля неї із мискою води та вологою ганчіркою в руках і, чекаючи на «швидку», примудрявся, не зводячи очей з годинника, розповідати їй якісь антиматематичні казки і щохвилини міняти вже суху ганчірку, від якої пахло оцтом, водою та його слізьми. Дана схопилася, сіла в ліжку й жалібно заплакала від щастя.

— Дене, а мені приснилося, що ти помер!