Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

й того відібрали, а наостанок засудили на люту смерть. Немає для мене іншої нагороди за кров, пролиту заради їхньої ж користі! Немає і для вас усіх іншої нагороди за пролиту вами кров і здобуті рани, окрім жорстокої смерті під руками катів. Ось тому й закликаю вас повстати та піти проти кровожерливих панів. Нас багато, усі ми — воїни, а наші шаблі досі гострі. Мало того, я маю грамоти, видані самим польським королем, нашим благодійником, що підтверджують наші права та привілеї, раніше безсоромно відібрані та скасовані панством. Ці королівські грамоти були приховані від нас панами, щоб і далі тугіше затягувати рабські нашийники на наших шиях. Але і це ще не все! Сам кримський хан надає нам допомогу й підтримку в боротьбі проти наших ворогів — поляків. Для цього він направив до нас своє військо, які веде сам Тугай-бей. Багато з вас знають його як відважного воїна й гідного супротивника. Але тепер він іде з нами пліч-о-пліч воювати проти наших ворогів. Що ж до мене, то я не шкодуватиму ані життя, ані сил і готовий на всякий ризик, усе віддам для загальної свободи і блага. Душа моя не заспокоїться, доки я не досягну того, що визначив вищою метою свого життя! Брати! Немає для нас правди в Речі Посполитій! Нині переживаємо ми тяжкі часи, пак грядуть часи ще грізніші, ще гірші: сенат польський хоче винищити все козацтво до останнього козака. Винищити навіть саме ім’я наше в людських серцях! Чи мусимо ми й далі терпіти наше рабство, дозволяти закувати себе в кайдани? Чи дозволимо ми й надалі католикам і уніатам глумитися над нашою вірою? Чи дозволимо й далі гинути всім нашим православним братам в Україні?

Коли Хмельницький говорив, багатотисячне зібрання козаків мовчало. Панувала така тиша, що, здавалося, можна було почути легке шелестіння очерету, який хитався від легкого весняного вітерцю біля Дніпра, щебетання птахів у найближчому гайку й гудіння бджіл над першими весняними квітами. І тільки чіткий та гучний голос Хмельницького лунав у цій тиші сонячного квітневого дня, і здавалося, що він ніби звертається з промовою до самого неба про кривди й беззаконня, які кояться на світі Божому. Але коли Хмельницький закінчив свою промову, багатотисячна юрба козаків заревіла, немов одна людина:

— Слава й честь Хмельницькому! Неможливий більше мир! Підемо війною проти панів! Україна — як стадо без пастуха, нехай Хмель буде її головою, а всі ми, скільки нас є, готові йти проти поляків, допомагати Хмельницькому до останнього подиху! Будь же ти гетьманом, Хмелю! — лунали вигуки, зливаючись у загальний схвальний гул.

Тоді за знаком кошового військовий писар із курінними отаманами попрямували в козацьку скарбницю і принесли гетьманські клейноди: яскраво-червону, розшиту золотом військову корогву, бунчук із золотим верхом на високому держаку; срібну, позолочену, майстерно прикрашену дорогоцінним камінням булаву; військову срібну печатку й великі мідні литаври з довбишем. І понад це все — три польові легкі гармати з достатньою кількістю пороху й куль до них. Усі ці знаки гетьманської влади були урочисто, під рев і вітальні крики козаків, вручені Хмельницькому, відтепер гетьману славного Війська Запорізького Низового.

Тимофій мовчки спостерігав цей тріумф колишнього чигиринського сотника, якого ще зовсім нещодавно всі переслідували, і все думав, що ж у того коїться в душі. Зі свого місця йому було добре видно, що не було в обличчі Хмеля ані гордині, ані радості, швидше, навпаки, — усвідомлення свого нелегкого й водночас великого обов’язку перед Вітчизною. А взявши в руки гетьманську булаву, Богдан разом із нею зобов’язався нести на своїх плечах важкий хрест боротьби за свободу сотень тисяч людей, який йому належало з честю пронести до кінця своїх днів.

Після цієї урочистої частини слід було вирішити більш прозаїчні питання: скільки людей відправити в похід, коли його почати, куди потрібно йти для нападу на ворога тощо. Тому козаки розійшлися, щоби дати змогу старшинам обговорити ці питання, а для затвердження зібратися ближче до вечора. Старшина й частина козаків пішли до січової церкви прослухати літургію та подячний молебень. Потім за звичаєм була проведена стрілянина з гармат і мушкетів.

Після обіду й ради козаки знову зібралися на тому самому місці. Так було завжди — будь-які питання вирішувалися та обговорювалися спільно всім козацтвом, і тільки після схвалення всім товариством кошовий або гетьман віддавали накази. Знову виступив Лютай:

— Брати-молодці, поклали ми після ради зі старшиною, щоб ішло з Хмельницьким п’ять тисяч козаків. Інші мусять бути завжди напоготові, щоби виступити в похід, коли прийде наказ.

Ця пропозиція також була схвалена присутніми козаками, і на цьому доленосна для всієї України козацька рада закінчилася. Треба було починати підготовку до походу в Україну, назустріч армії Потоцького. Раніше переправлена на правий берег Дніпра армія татар розбила і знищила всі польські застави на дорогах, які були поставлені для відлову людей, готових приєднатися до повстання. Також татари відловлювали й польських шпигунів, тому їхні донесення із Запоріжжя припинили надходити до ставки коронного гетьмана. Зате козакам ніщо не заважало шпигувати за своїми супротивниками. Тому Хмельницькому стало відомо, що війська поляків розділені на дві частини. Одну частину поведе сушею молодий Потоцький разом із комісаром Шембергом, а друга частина реєстрових козаків під керівництвом його старих знайомих — Ілляша[95] та Барабаша, пливе Дніпром на чайках і байдаках. Обидві частини армії мають з’єднатися біля Кодацької фортеці і звідти вирушити на Запоріжжя. Але Хмельницький розумів, що це був лише авангард величезної армії Речі Посполитої, яку коронний гетьман Потоцький збирався кинути на боротьбу з повсталими козаками, і основні сили ще не виступили проти них. Новообраний козацький гетьман чудово розумів і те, що наявних у нього сил украй недостатньо для опору. Особливо небезпечна була для його козаків важка кавалерія — гордість Польської корони, що мала славу непереможного війська.

Утім, Хмельницький знав, якщо він увійде в Україну, то там піднімуться і стануть під його знамена тисячі людей. Однак