Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

(задля цього треба було мислити подібно до П. Куліша, тобто продовжувати «роботу» національних класиків), тому національний суб’єкт самознищувався «в хаосі своєї ідеологічної кризи, в хаосі своїх недоношених уявлень про картини світу»[954]. Альтернативою до національного ослаблення роду стала модернізована імперія з авторитарним урядом, що укріплював розщеплений революційною провокацією національний світ: силу батька-Сталіна віддзеркалював крах безвольного українського «сина», який визнав авторитет диктатора після осміяння власних батьків. «Карамазових сьогодні тисячі»[955], — констатує героїня роману «Вальдшнепи» М. Хвильового. Так авторитарна імперська держава, розхитавши ослаблену структуру національної сім’ї/родини, виявила апокаліптичну національну деструктурованість: український світ, опустошивши власні цінності, не мав внутрішнього механізму для розбудови органічної державницької структури. Започатковане у 20-ті роки блазнююче експериментаторство стало в психоісторії української літератури архетипним проявом загибелі Трої, тобто символічним проявом головної причини її самознищення — національної несвідомості, що відсилала до небезпечного материнського інстинкту в психології народу з посиленим фемінним елементом.

Імперське розщеплення еросу і розпад національного світу

Сексуальність і любов як дві форми пошуку симбіозу/синтезу були проблемою не лише сексуальної революції, але й епохи становлення більшовизму. Пошуки модерного імперського/національного симбіозу/синтезу як психосемантичні пошуки 20—30-х років відсилають до проблематики в індивідуальному онтогенезі. Вийшовши з материнського світу, людина потрапляє в непевне, ненадійне і відкрите середовище, розпочавши самотнє, відокремлене існування. Тому найглибшою її екзистенційно-психологічною потребою стає подолання самотності. Існують різні шляхи досягнення єднання. Головними з них на думку Е. Фромма є: різноманітні оргіастичні стани (на цьому ґрунтувався ритуал групових сексуальних оргій як частина первісних обрядів, наприклад, купальська оргія в українських обрядах), що мають форму аутогенного екстазу, охоплюючи людську душу і тіло, але є недовготривалими, тому потребують періодичного повторення; поєднання, засноване на підкоренні групі, її звичаям, способу життя тощо; творча діяльність, коли людина досягає єдності зі світом у процесі творчості. Ці шляхи є лише частковим розв’язанням проблеми людського існування. Так, у сучасній «неоргіастичній» культурі перший маніакальний шлях породжує депресивне почуття провини і сорому, тому часто супроводжується наркоманією, алкоголізмом, що, як здається, мають допомогти уникнути депресивних переживань. Соціальне розв’язання проблеми об’єднання формується у формі диктатури, яка добивається підкорення індивідуального Я шляхом погроз і терорів, та демократії, яка добивається підкорення індивідуума шляхом пропаганди і навіювання. Аналізуючи психологію людини в її ставленні до свободи, Е. Фромм виявляє, що люди західних демократій значно сильніше бажають підкорятися, ніж їх до цього змушують[956]. Соціальне підкорення виявляє втрату індивідуальності, стандартизацію людини, тому воно часто означає псевдоєдність.

Досягнута у творчості єдність, як зазначає Е. Фромм, не є міжособистісною, тому також не позбавляє почуття відчуженості. Яскравою ілюстрацією любовного розщеплення на основі одержимої творчості є драма В. Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911). Цілісним розв’язанням проблеми досягнення єдності, згідно з гуманістичним психоаналізом Е. Фромма, є поєднання з іншою людиною у любові, що веде до єднання в національному та загальнолюдському роді: «Бажання міжособистісного злиття — наймогутніший потяг людини. Це найбільш фундаментальний потяг, це сила, яка примушує триматися разом всіх членів людського роду, клан, сім’ю, суспільство»[957]. Тому для роз’єднання соборності національної родини, сформованої на основі архетипного монотеїзму, імперська більшовицька політика посягала передусім на природний фундаментальний чоловічо-жіночий ерос, покликаний зміцнювати національну структуру.

На порубіжжі, коли лібералізувалася статева мораль, активізувалася проституція, над проблемами якої інтенсивно рефлексувала українська література через В. Винниченка. Так, у його романі «Заповіт батьків» (1914) один з героїв Петро Заболотько розмірковує про ймовірність демократизації проституції та її наслідки: «Коли признати за проституцією послугу громадянству та поставити її в добрі умови, то не буде ні родини, ні кохання, нічого, сама розпуста, бо не будуть ні боятися, ні соромитись… Відніміть оцей страх — і всі так і шугнуть у публічні доми, і жінки, і чоловіки»[958]. Страх перед безвідповідальним сексуальним інстинктом свідчив про стійкі морально-психологічні стереотипи у європейському світі, що у багатьох європейських країнах призвело до занепаду сексуальної революції, але в Німеччині і Радянському Союзі сексуальність перверсивно використовували тоталітарні (авторитарно-патріархальні) структури.

Більшовизм у своїй реакції на сексуальну революцію виявляв парадоксальну деконструкцію, згідно з якою сексуальність мала сублімуватися в абстрактні комуністичні ідеали, оскільки сексуальна свобода проголошувалася ознакою буржуазності, розкладу людини. Комунівська імперія на основі садомазохістського еросу взяла курс на аскетично-діонісійський ерос, що не мав конкретного об’єкта любові. Невипадково цей більшовицький ерос М. Бердяєв назвав унікально безбожним: «Це — безособистісна комуністична любов, в якій люди приліплюються одне до одного, щоб не так страшно було жити тим, хто втратив віру в Бога і в безсмертя, тобто у Смисл життя. Це — остання межа людського свавілля і самоствердження»[959]. Сутність «комунівської ерогенності» моделювалася в опозиції до філософського пошукового християнства, поставши «не від Смислу буття, а від безглуздості буття, не для утвердження вічного життя, а для використання минущої миті життя», тобто така «любов», як розмірковував Бердяєв, ставала фантастичною утопією, пророче відчитаною у російсько-імперській психологічній реальності Ф. Достоєвським[960].

Ідеологом модерної соціально-ерогенної утопії став революційний Карамазов — В. Ленін, який проголосив, що ніякої вічної моралі, абсолютної істини немає, а всяка моральність, взята з позакласової цінності, є обманом, шахрайством робітників і селян з боку експлуататорів. «Ми говоримо, що наша моральність підпорядкована цілком інтересам класової боротьби пролетаріату, — писав Ленін. — Наша моральність виводиться з інтересів класової боротьби пролетаріату»[961]. Психоаналіз творів Леніна дає унікальний матеріал для дослідження російсько-імперської садомазохістської психології. Закономірно, що морально-філософський роман В. Винниченка з важливою для української традиції назвою «Заповіт батьків» і з психологічним пошуком моделі гармонійного поєднання не лише синівсько-батьківського національного світу, але й чоловічо-жіночого, В. Ленін назве застарілою й неактуальною достоєвщиною[962].

Вигнання психологізму і любові з національного світу супроводжувалося дорученням «революційному класу» втручатися у статеве життя громадян, оскільки статеве мало підкоритися класовому й обслуговувати його[963]. Демонічний конфлікт більшовицької маскулінізованої влади з психологізмом, що обертався перетворенням західного марксизму на садомазохістський ленінізм-сталінізм, В. Винниченко дослідив у таких творах, як «Чесність з собою», «По-свій!», «Заповіт батьків», «Божки», «Гріх» та ін. Більшовики в них пропагують абстрактні ідеали, які не мають жодного відношення до конкретного життя, а їх сексуальність брутальна, хтива, агресивно-жорстока. У «Божках», наприклад, Микола Водосвятський секс розглядає як садистську помсту жінці. «Очевидно, вона якогось принца жде, — розмірковує Водосвятський. — Почекай, я тобі покажу, як поженимось, я тобі покажу принца… Вона дума, що я їй рицарем буду ще довго?… Лакея сволоч собі знайшла?… Вона мені голову крутить; мордоворот, оповідає ріжні еротичні історії і ніби страшенно ними обурюється, а сама аж слини ковтає, стерво. Ну, я тебе, ціпонько, на цьому й піймаю. Я,