Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

голубко, мастурбацій не люблю»[964]. Невротичні «герої революції» з прихованими садистськими імпульсами, хворобливими амбіціями проектують у соціум власні перверсії: такий морфіст Юрко Микульський з роману «По-свій!», що «серед босяків лазить, соціалізм розводить, пошлий, глупий, остогидний всім соціалізм»[965]. Так відбувається соціальна сублімація неврастенії та хтивої сексуальності, що продукує перверсивне світобачення, яке визнає смерть єдиною мірою покарання для національного світу, оскільки той створив ідею державності. Революціонери як приховані садисти мали неабияку втіху від сексуального приниження жінки, що позначалося на їх соціальній функції, коли вони приходили до влади.

Якщо психопатичний Ф. Ніцше з явним імперським комплексом під впливом Ф. Достоєвського на зорі модерністської культури боготворив «натуральну» несвідому жінку, то духовним прагненням аристократичної модерністської культури була свідома, інтелектуальна жінка, адже вона відкривала перспективу національно-духовній мужності. Щодо цього красномовним є діалог чоловіків в автобіографічному романі американського письменника Г. Міллера «Тропік Рака» (1934), який певною мірою можна вважати символічним завершенням сексуальної революції в Європі (невипадково місце події в романі — богемний Париж):

— Що ж тобі потрібно від жінки?

— Мені хочеться віддатися жінці повністю… Мені хочеться, щоб вона забрала мене у самого себе… Але для цього вона повинна бути краща, ніж я; мати голову, а не лише п… Вона повинна примусити мене повірити, що вона потрібна мені, що я не можу жити без неї… Тоді мені не потрібні ні робота, ні друзі, ні книги, нічого. Якщо лише вона зможе переконати мене, що у світі є щось важливіше, ніж я сам. Господи, як я ненавиджу себе! Але цих сволочних баб я ненавиджу ще більше…»[966].

Про сексуальну революцію по-більшовицькому свідчить роман Гео Шкурупія «Жанна-батальйонерка» (1929), який виявляє патологічну сутність імперського фемінізму як садоавангардизму: одна з його сюжетних ліній розповідає про жіночий батальйон смерті (розділи «Бій амазонок», «Поїзд Ероса»). Головна героїня Жанна Барк (іронічне перейменування Жанни д'Арк відсилає до більшовицької перверсії жіночого героїзму) є об’єктом бажання трьох чоловіків, двох українців та офіцера царської армії Голуб’ятнікова, якого символічно (через нього гинуть українські романтики) називають «стерв’ятніков». Саме російський офіцер з садомазохістською імперською психологією прагне бачити в образі бажаної йому Жанни «богиню війни». Під його ідеологічний вплив і потрапляє модерна українська жінка. Плутанина жіночого світогляду постає на основі химерної меланхолії та романтики героїзму. Героїзм в дусі імперського футуризму означає активізацію в жіночій психіці потягу до вбивства та хтивої сексуальності. Екзальтована натура Жанни Барк може бути прочитана як перверсивний розвиток одержимості героїнь Лесі Українки, коли психологію одержимості формує чужорідна маскулінізована «батьківська» фігура. У більшовицькому часі українська жіноча психологія витягає з глибини несвідомого маскулінний симптом: у своїх фантазіях, активізованих богемно-мілітаристським Петербургом, українська дівчина уявляє себе середньовічним лицарем, естетично й аристократично закоханим у війну (агресивна військова метафора всюди нагадує про імперський футуризм). У романі відбувається типове для літератури 20-х років зіткнення жорстокої реальності й уявного романтичного фантазування, накинутого ззовні як психічна інфекція: «феміністична» романтика війни обертається реальною мілітаризованою проституцією і маскулінізацією жінки (нарощуванням в її психології садистського імпульсу), що веде до страшного прозріння національного суб’єкта.

У дискурсі 20-х років знову розігрується конфлікт любові і сексуальності. Так, у романі «Голяндія» Д. Бузька устами блазнюючого суб’єкта традиційне кохання двох іронічно подається як старе й егоїстичне, а нове кохання проголошується великим і груповим. З ідеологією більшовицького еросу виступає «феміністка» Гафійка, сексуальне множинне кохання у нової української жінки не викликає ніяких етичних сумнівів, адже розпуста у постреволюційній реальності, як зазначає автор, не варта психологічного страждання нісенітниця. У цей час материнський об’єкт і його символічний замінник Україна апокаліптично з’являється в образі проститутки, тобто не у значенні трагічно-етичної сутності повії, як її трактували Т. Шевченко, Панас Мирний, але у значенні безсоромної несвідомості.

Проститутка, як зауважував З. Фройд, для своєї професійної діяльності користується поліморфною, інфантильною схильністю[967]. Тому таку незрілу особистість під впливом спокуси можна легко спонукати до всеможливих збочень: оскільки всі ці збочення є в її інфантильній конституції. Спокуса у проститутки зустрічає так мало спротиву, оскільки душевні перешкоди цим сексуальним збоченням (сором, відраза, мораль) не настільки сильні або перебувають у стадії утворення. У нормальних суспільних умовах така інфантильна жінка може повестися цілком пристойно, але під впливом спритного спокусника вона набуде смаку до всіх перверсій і застосує їх у своєму сексуальному житті. Психологію такої середньої некультурності жінки нагадує Україна 20-х років, коли більшовицька ідея Комуни замінила національну ідею Держави. Комунівська Україна ототожнюється в літературі з проституткою.

Як виявили не лише 20-ті роки, а й сучасне порубіжжя, невипадково повія є своєрідним застерігаючим архетипом в українській літературі спочатку як покритка у Шевченка, згодом — як повія у Панаса Мирного та в Маланюка, як типова сутність національної невідаючої, несвідомої жіночості, адекватної національно-колоніальній сутності. Так у творчості Маланюка наприкінці 20-х років актуалізується узагальнене тлумачення амбівалентного материнського об’єкта, збоченої повії-України на основі попередніх класичних констеляцій, зокрема через символізацію колоніального ерогенного мазохістського психотипу, до якого схиляє національний ерос російський садомазохізм. Прадавньому свідомому і вільнолюбному українському жіночому психотипу в Маланюка опозиціонує рабська психологія модерної жінки, що формується на культивуванні інстинкту:

Українські візантійські очі

— Як я знаю цей нещирий зір!

В сонних рухах роблено-дівочих

Ще прадавнє, вроджене: ясир.

Тільки там пекли буяння, врода,

Запашний, як квіти степу, чар,—

Тут — тавро калічного народа,

Втіха ката й мати яничар.

Тільки там, видряпуючи очі,

Як вовчиця, гинула в борні,

Тут — рабиня кожному, хто схоче,

Дике тіло, що кохає гніт.

Дике тіло й мертву душу — Боже!

О, який же чорний гріх споїв,

Щоб віки, віки по бездоріжжі

Нести Вієм невидючий гнів[968].

Амбівалентні коливання образу України у творчості Маланюка потребують особливого психоаналітичного прочитання. Передусім потрібно бачити нав’язливу тут акцентацію на інстинктивній смертоносній тілесності, що стане символічним розвінчанням українського колоніального характеру, спрямованого до несвідомості. Переконливим прикладом є поезія «Антимарія» Маланюка, що інтертекстуально відсилає до поеми Шевченка «Марія»: «Невдале втілення її — / Ти не Марія, не Софія: / Отсей зелений зір змії / Вже зрадив відьму і повію. / Цих ліній тіла хвильний лад / Не замаскує стерва м’яса, / Уста, що їх забарвив яд, / Це не окраса, а образа. / Як не ховай, все вирина / Прокляттями гріха і ночі, / Бо в кожнім зламі звірина / Жагою тварною регоче»[969]. Як відомо, образи відьми і проститутки набудуть культового звучання у західному просексуальному фемінізмі, що стане постмодерністським викликом у сфері моделювання сучасного жіночого радикального дискурсу