Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Так, але це крапля в морі американської жорстокості та байдужості. Тільки-но наше рішення звільнити рабів відіб’ється на вашому способі життя, Північ на увесь голос висловиться про це!

Цього разу міс Афелія промовчала. Вона сама задумалася, який буде відголосок на її батьківщині від епохальних змін на Півдні.

— Сам не розумію чому, але сьогодні у мене увесь день перед очима моя мати, — тихо мовив Сен-Клер. — Мені вчувається її голос і ввижається її образ. Як дивно, що минуле іноді оживає в нас.

Він пройшовся по вітальні декілька разів і сказав:

— Прогулянка мені не завадить. Заразом і міські новини довідаюся.

Сен-Клер узяв капелюха і вийшов із вітальні. На ґанку він зустрів Тома, який смиренно чекав господаря увесь цей час. Том запропонував провести Сен-Клера, але той відмовився, пообіцявши, що скоро повернеться додому.

Був тихий місячний вечір. Том сидів на ґанку, дивився на грайливі стрілки водограю, прислухався до їхніх сплесків по гладіні води унизу і думав про свою сім’ю, про своє повернення додому. Він мріяв, як буде старанно працювати, ставши вільним, і зможе викупити дружину та дітей. Він помацав свої м’язисті руки і усміхнувся. Том радів, що ще має силу, якої не шкодуватиме, аби лише визволити своїх рідних із рабства!

Потім він задумався про Сен-Клера і почав за нього молитися. Потім він згадав про Єву і про те, що тепер вона серед янголів. Перед Томовими очима постало видиво: з-за струменів водограю визирало її усміхнене личко, розвівалося її золотаве волоссячко… Він дивився-дивився і задрімав. А сон був продовженням цього видива: Єва підстрибом біжить до нього, як колись, на її голівці — жасминовий віночок, її щічки рожевенькі, очі весело блищать… Та що це? Не добігши до Тома, вона раптом відривається від землі і піднімається у небо, її личко бліднішає, з очей ллється світло, а золото волосся схоже на ореол. Ще мить — і вона щезне в небесних просторах… Зі страхом втратити її з поля зору, Том прокинувся від звуків, що долинали знадвору, і голосного стукоту у ворота. Він побіг відчиняти. Незнайомі люди обережно внесли у двір ноші. На них лежала людина, прикрита плащем. Коли світло ліхтаря освітило обличчя потерпілого, Том зойкнув і побіг за носильниками до дверей вітальні, де міс Афелія досі сиділа за в’язанням.

Що ж трапилося? Сен-Клер зайшов у кафе погортати вечірню газету. Поки він там сидів, двоє джентльменів напідпитку затіяли бійку із різаниною. Відвідувачі кафе кинулися їх розбороняти, а Сен-Клер, намагаючись забрати у одного з них ножа, був смертельно поранений у бік.

Важко передати словами, як у Сен-Клеровому домі зустріли цю новину. Одразу ж у обійсті запанували хаос, тривога і метушня. Слуги з плачем бігали по ґанку, рвали на собі волосся і качалися по підлозі. Марі билася в істериці. Лише дві людини тримали себе в руках. Міс Афелія розпорядилася, щоб Сен-Клерові підготували постіль у вітальні. Він знепритомнів від болю і значної втрати крові, але через декілька хвилин прийшов до тями і, побачивши коло себе знайомі обличчя, із тугою в очах обвів поглядом кімнату, зупинившись на портреті матері.

Скоро привезли лікаря. Коли він оглянув пораненого, з виразу його обличчя усі зрозуміли, що надії немає. Та він спокійно перев’язав рану за допомогою міс Афелії й Тома, мовби не чув плачу тих, хто юрмився під вікнами та дверима вітальні. Завершивши перев’язку, лікар сказав:

— Накажіть їм піти подалі звідси. Йому необхідний спокій. Інакше я ні за що не ручаюся.

Сен-Клер розплющив очі і уважно подивився на своїх ридаючих слуг, яких доктор і міс Афелія випроваджували з ґанку.

— Нещасні! — сказав він сповненим відчаю та гіркого каяття голосом.

Адольф був шокований, він кинувся на підлогу, мов з’їхавши з глузду від страху, і відмовлявся підводитися. Решта ж зрозуміли, що їхні ридання можуть прискорити смерть господаря, як пояснювала міс Афелія, і пішли геть.

Сен-Клер лежав мовчки з заплющеними очима. Та було видно, що його мучать сумні думки. Так минуло зо дві години. Том увесь час сидів біля нього і молився. Раптом Сен-Клер торкнувся до руки свого вірного слуги, який стояв на колінах біля його ліжка, і сказав:

— Бідолашний мій друже!

— Чого це ви, господарю?

— Я помираю… — тихо вимовив Сен-Клер, стискаючи руку Тома. — Молися…

— Може, ви бажаєте послати по священика? — запропонував доктор.

Сен-Клер заперечно похитав головою і знову сказав Томові:

— Молися, друже!

І Том став голосно, ревно, зі сльозами на очах молитися за душу, яка полишала земний світ і яка так мужньо і водночас сумно дивилася зараз із цих синіх очей.

Коли Том замовк, Сен-Клер знову взяв його за руку і довго, не кажучи ні слова, дивився йому у вічі. А потім, заплющив очі й не відпускаючи Томової руки, бо перед воротами вічності руки не мають кольору, а мають значення лише душі, і тихим, переривчастим голосом шепотів:

Згадай, о Ісусе Святий,

Що для спасіння мого ти рожденний,

Не погуби ж мене в Судний день.

Слова гімну, звернені до Творця світу, він співав вдруге за той вечір. Тільки коли він співав їх першого разу, то лише передчував щось, а тепер уже точно знав, що його земній дорозі настав кінець і що Суд Божий уже близько. Закінчивши куплет, Сен-Клер замовк.

— Він знову знепритомнів, — сказав доктор.

— Ні, — ледь чутно заперечив Сен-Клер. — Я все бачу і усвідомлюю. Я знаю, що це — моя дорога додому! Там моя Єва… Нарешті! — сказав він знесилено. Покійницька блідість розлилася по його обличчю, воно стало спокійним, як у сонної дитини, мов прикрите крилом янгола.

Минула хвилина, друга, третя. За мить до того, як його душа покинула тіло, Огюстен Сен-Клер розплющив очі, які світилися зсередини, прошепотів: «Мамо…» — і помер.

Розділ XXІХ

Беззахисні

Важко описати, який відчай викликає у негрів-невільників втрата доброго господаря. Та це й не дивно, бо немає на землі більш жалюгідних, більш беззахисних істот, ніж раби, які пережили таке.

Сирота залишається під захистом і доглядом родичів і законів, має права. А у рабів немає ні вільних родичів, ані жодних прав. Вони стають товаром. Коли добрий господар помирає, у раба не залишається нікого і нічого.

На світі дуже мало таких людей, які вміють поєднувати свою необмежену владу із людяністю та великодушністю. Це знають усі, а надто