Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тепер уже я міг з певністю сказати, що вона додержить свого слова. Ще сьогодні, за обідом, Агнія Трохимівна зміцнила мою упевненість кинутими мимохідь словами: «А у сусідів плач стоїть. Пані ридає, інженер похмурий, як ніч. Дочка їхня в Ленінград збирається, а вони її відмовляють. Інженерша їй золоті гори обіцяє. «Не треба тобі, — каже, — цієї… як її… консерваторії… Вдома тебе учити будемо. Двох учителів найму, та й регент із Лисовської церкви заходитиме. Ти від сухот умреш у тому Ленінграді». А дочка на своєму стоїть. Не піддається на умовляння, і край! Панночка настирлива».
Слухав я Агнію Трохимівну — надійну розвідницю по сусідньому будинку, — радів і жалів, що Ліка поїде без мене, не попрощавшись. Хотілось поговорити з нею про все одверто, попрощатися і побажати їй удачі в новому самостійному житті.
Ми, діти заводів і моря, завзяті,
Ми волею завжди — міцні.
Не зможуть нас, юних, ні шторми здолати,
Ні бурі, ні дні бойові… —
співали хлопці. А пароплав усе більше й більше розхитувало. Він то опускався вниз, з висоти гребенів вибоїстого моря, обсипаний бризками, — і тоді серце завмирало, і ноги відчували пругку порожнечу, то злітав нагору, виштовхнутий сердитою стихією, — і лопаті коліс його зачіпали тоді довгі гребені гороподібних хвиль. У вухах свистів усе дужче міцний штормовий вітер, і шум його зливався з кромішньою темрявою відкритого моря, яку розсікав промінчик маяка біля виходу з бухти. Один по одному зникали берегові вогники, і сліпучо-біле око маяка то спалахувало зовсім близько, то, відвертаючися вбік, показувало нам вихід із бухти. А ми співали на зло шторму «Червонофлотський марш» Олександра Безименського.
… Хай буря гнівиться, затьмарює сонце,
Зроста наш трудящий прибій.
Вперед, комсомольці, вперед, краснофлотці,
Вперед, комуністи, на бій!
— Співаєте ви славно, а речі попрошу від шлюпок забрати. Коли б не довелось шлюпки вивалювати, — почули ми рядом знайомий голос.
Я обернувся. В ту ж мить промінь маяка яскраво освітив обличчя молодого штурмана, і я впізнав його — мого побратима!
— Куниця, здоров!
Я крикнув так, що всі делегати обернулись.
Моряк відхитнувся, і бистрі веселі очі його зробилися на диво великими. Видно, давно вже ніхто не називав його ім’ям дитинства. Ошелешений, він потер лоб, щось пригадуючи, і лише, коли промінь маяка знову пересік перехилену вниз палубу, кинувся мені на шию:
— Манджура!.. Звідки?
Юзикові забило подих. Він оглядався, наче шукаючи підтримки, і нарешті, переборовши своє хвилювання, заговорив тихше:
— Оце так зустріч! Ну, дивись! Василько! І буває ж таке!..
Не вірилось і мені, що саме тут, при виході із спіненої хвилями приазовської гавані, на палубі пароплава, я зустріну друга свого дитинства Юзика Стародомського, на прізвисько Куниця.
І все-таки це був він, мій давній товариш ще по початковій школі, гроза всіх садів Підзамчого, кращий плавець у нашому Смотричі! Адже це з ним разом ми лупцювали петлюрівських скаутів і давали урочисту клятву над могилою забитого гайдамаками більшовика Тимофія Сергушина.
Через півгодини «Фелікс Дзержинський», обігнувши косу, вийшов у відкрите море, взявши курс на Маріуполь. На цей час Юзик Стародомський уже змінився з вахти і покликав мене в кают-компанію. Зійшли разом з нами туди Головацький і ще кілька делегатів.
З великими зусиллями, чіпляючись за поручні трапів, стукаючись ліктями об стінки палубних надбудов, ми зійшли в кают-компанію.
— Дружка зустрів, Миколо Івановичу! — радісно сказав Стародомський літньому буфетнику в білому фартусі. — Стільки років не бачились, і раптом!.. Скільки років ми не бачились, га, Василю?
— Шостий рік пішов.
Куниця обняв мене за плечі і сказав докірливо:
— Навіть написати не міг! Ех ти, побратим!
— Та ми писали тобі — і я, і Маремуха! А ти відповів один раз і замовк. Ми навіть розсердились, думали — загордився в своїй мореходці.
— Я загордився? — Юзик засміявся. — Я писав, писав, а листи все назад повертались.
— Куди ж ти писав, цікаво знати?
— На Заріччя, в будинок тридцять сім.
— Отож-то й воно! — сказав я з полегшенням. — А ми звідтіля перебрались на казенну квартиру, у радпартшколу.
— Тепер зрозуміло, — якось заспокоєно сказав Куниця, і знову його обличчя засвітилося радістю.
Пароплав похитувало то вправо, то вліво. Здавалось, ось-ось штормова хвиля виб’є скло ілюмінатора і заллє нас зеленими струменями.
— Виріс, — сказав Куниця, розглядаючи мене пильно. — Не той уже Василько, що пташині гнізда руйнував. А пам’ятаєш, як ми у скелі біля кладовища знайшли яструбине гніздо?
— Ну як же! — усміхнувся я, зігрітий теплом спогадів. — Яйце там було — кремове, з червоними цяточками…
— Рідкісне яйце було! Але батько його викинув з усією колекцією. — В голосі Куниці прозвучав справжній жаль.
— Це коли ти дві ікони з кіотів вийняв і під їх склом на ватках яйця розіклав?
— Вірно, вірно! — радісно скрикнув він. — Дивись, яка в тебе пам’ять!
— А ми тобі всі заздрили спершу, що в тебе такі ящики з золотими гранями. Ні в кого таких, не було на всю трудшколу.
— Ні в кого не було, — згодився Куниця, і обличчя його розпливлось в усмішці.
Балансуючи, як фокусник на канаті, і витираючи на ходу тарілку, до нас підійшов буфетник.
— Побачення друзів і за пустим столом! — сказав він усміхнувшись. — Чим частувати накажете?
Головацький підморгнув мені, потім поважно відкашлявся і спитав:
— Омари є?
— Що ви, добродію! — Буфетник подивився на Головацького, наче той з місяця упав.
Ми насилу стримались, щоб не розсміятися. Куниця теж дивився на Толю не розуміючи. Де йому було знати, що наш секретар іноді, щоб потішити хлопців, демонстрував перед ними знання великосвітського життя, почерпнуте ним з романів.
— А що ж є в цьому непоказному буфеті? — спитав Головацький, навмисне гаркавлячи, як справжній аристократ.
Буфетник зразу ж пожвавішав і випалив:
— Маслини, якщо бажаєте! Ікорка зерниста і паюсна! З свіжими огірочками! Маслечко. Кефаль копчена. Скумбрія. Ну, баличок. Оселедчик в гірчичному соусі. Телятинка холодна з хріном…
— Ось що, папашо, — несподівано змінюючи тон, лагідно сказав Толя. — Дай нам маслин, ну і хліба білого так з чверть пудика, враховуючи наш вік і звірячий апетит. Хліб у тебе свіжий?
— В Керчі випікали, — сказав буфетник.
— Добре! — Головацький зрадів. — Скоринка хрустить?
— Хрустить!
— Ну, підемо далі. Масла. Огірків. Скумбрії або кефалі, якщо жирна, і, звичайно, чайку з лимоном…
— Випити нічого не бажаєте?
— Як «нічого»? — здивувався Толя. — А чай?
— А гарячішого? — І буфетник якось особливо глянув на нашого бригадира.
— Не вживаємо! — відрізав Головацький. — А от мінеральної
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.