Читати книгу - "Смерть Верґілія"

Цезар і справді трохи пом’якшив свій гнів.

— Тоді ми наразі збережем «Енеїду», вона нам утілить попередній період пізнання… І хай символом смерти вона і не стане — ти ж бо цю рису її заперечуєш, — та принаймні залишиться символом римського духу і римського люду, всього народу, надбанням чиїм вона є, тим більше що ти з її нібито хибними алегоріями й образами завше був щонайкращим помічником своєму народові й навіки таким і зостанешся.

— Не «Енеїда», о Цезаре, а держава твоя, це творіння твоє — ось справжній символ і втілення римського духу, і тому держава, творіння твоє, житиме вічно, а моя «Енеїда» приречена на забуття, їй рокована згуба.

— Невже в цілому світі не вистачить місця для двох істинних символів? Невже світ такий вже тісний? Гаразд, охоче погоджуюсь, що римська держава — символ більшою мірою справжній, аніж поема; та хіба в такім разі не твоя доконечна повинність — приєднатися разом із власним творінням до цього глибшого, усеосяжного символу і слугувати йому? — Напружені риси на обличчі у Цезаря знову здригнулись від гніву, але тепер це був гнів із відтінком підозри. — Одначе тебе це немовби і не стосується. Душа в тебе горда, вона повстає супроти повинностей; хіба ж оця горда душа та погодиться на таку роль: щоб мистецтво — мистецтво твоє! — слугувало державі? Та ти його радше знищиш, аніж поставиш на службу державі!

— Октавіане, хіба ти за мною помічав коли-небудь погорду?

— Досі ні, та вона в тобі, схоже, живе.

— Що ж, Авґусте… Я знаю, людина повинна тягтись до смирення, і я, сподіваюся, цього правила завше дотримувавсь; та щодо мистецтва, то тут у мені і справді живе погорда, коли твоя воля це так називати. Я визнаю за людиною всяку повинність, бо саме людина — і тільки людина — виразник повинностей; та знаю я й те, що мистецтву не можна накинути жодну повинність — ні слугувати державі, ні будь-яку іншу, бо буде це вже не мистецтво; і коли виявляється, що повинність людини — не у мистецтві, а в царинах інших, як оце нині, то вибору їй не лишається: вона мусить мистецтва зректися — хоч би вже з поваги до нього… Наш час — саме наш — вимагає від кожного з нас надзвичайної скромности, і з нею, ба більше, навіть забувши про ім’я своє, людина повинна служити державі, як роблять це тисячі інших її безіменних слуг, — служити на ратному полі чи деінде, але не пустопорожніми віршами, в яких — лиш огидна погорда, а мистецтва немає, та й бути не може, бо їхня нікчемна самозакоханість пожитку державі не дасть…

— Есхіл зі своїми «нікчемними віршами» зробив неабиякий внесок у державницькі справи Клісфена і пережив завдяки цьому атенську державу… Я б хотів, щоб і моє творіння було таке саме нетлінне, як «Енеїда».

Авґуст сказав ці слова вельми щиро, та не треба було забувати, що своє дружнє ставлення він завжди полюбляв прикрашати люб’язністю.

— Щодо Есхіла ти маєш рацію, Цезаре, але мене ці слова не стосуються; то були інші часи.

— Певна річ, мій Верґілію, відтоді минуло уже п’ять століть; тут навряд чи щось заперечиш — але тільки й того.

— Ти казав про повинності, Авґусте, і повинність давати помічну руку була і лишається в усі часи, безсумнівно, незмінною; але поміч потрібна не завжди однакова, і нині мистецтво надати її вже не в змозі… Повинність лишається, ось тільки завдання її залежно від часу міняються… Лиш тоді, як зникає повинність, незмінно і час застигає…

— Мистецтво не залежить від часу, і ті п’ять століть — це підтвердження вічної суті поезії.

— Ті п’ять століть — це підтвердження вічного значення справжніх мистецьких творінь і більш нічого, Октавіане…Творіння Есхіла лишилися нам на віки через те, що ними сповняв він завдання часу, в якім жив, і завдяки цьому мистецтво його було ще й пізнанням… Час нам указує шлях до виконання завдань, і хто збочує з цього шляху, той на поразку приречений… Мистецтво, що твориться на манівцях і, отже, не сповняє ніяких завдань, — це ні пізнання, ні поміч, одне слово, воно пустопорожнє і, власне, вже й не мистецтво.

Цезар ходив із кутка в куток, підлога під ним гойдалася хвилями й щоразу, коли опускалась, він повертався назад і знову, весь час мусив братися вгору; і ось він, здалось, опинився на гребені хвилі, бо став (мабуть, нарешті відчув під собою Посейдона хитавицю) і вхопився рукою за канделябра.

— Ти знов завів мову про те, чого довести не можна.

— У мистецтві ми тільки те й робимо, що наслідуєм оті грецькі форми; а ти в управлінні державою простуєш новими шляхами. Ти сповнюєш завдання часу, а я цього завдання не сповнюю.

— Це не доводить нічого; шляхи мої нові чи ні — це ще спірне питання, а ось вічна форма вічною формою і залишається.

— Ох, Авґусте, ти просто не хочеш збагнути, ти просто не хочеш визнати, що поетичних завдань давно вже немає.

— Немає? Уже немає? Тебе як послухаєш, то можна подумати, що ми підійшли до кінця…

— Мабуть, краще сказати «підходимо»! Бо колись таки знову настануть часи нових мистецьких завдань… Адже можна на це сподіватися.

— Уже немає — і ще немає…  — Цезар, прикро вражений, зважував кожне слово. — А між першим і другим порожнеча зіяє…

Справді, вже немає і ще немає; краще й не скажеш, саме так це і слід називати — в ніщоті загублене, назавжди загублене царство проміжне мрій, царство сну… Та чи не інакше це називалось колись — ніби й так, і все ж не так?

І ту ж мить відгукнувся чийсь голос, хлопчачий — Лісаніїв голос, і він промовив: «Ще ні, й усе ж таки вже; це так називалось і так називатися буде».

— Порожнеча міжчасся… — Так Цезар провадив, та слова його плинули, вже немовби самі собою, немовби без його волі, немовби вели свою власну розмову. — Порожня ніщота, яка розверзається раптом, неначе безодня; для цієї ніщоти усе настає іще надто рано й уже надто пізно; порожня безодня ніщоти під товщею часу й часів, безодня, через яку час полохливий, миті свої нанизуючи одну за одною на тонюсіньку нитку, прагне місток перекинути, щоб вона, ця скам’яніла безодня, що обертає усе на камінь,