Читати книгу - "Смерть Верґілія"

Невже це казав таки Авґуст? Чи то промовляв його власний затаєний страх? Час збігав потаємно, збігав безберегим порожнім потоком, що плине до смерти, потоком, який повсякчас перепинає теперішня мить і який повсякчас цю теперішню мить невловимо змиває.

— Ми стоїмо поміж двома часами, Авґусте; називай це не порожнечею, а терплячим очікуванням.

— Що діється поміж часами, те порожнє й не має ознак часу, не надаси йому форми, не втілиш його в поезії; ти казав про це й сам і ти ж таки, сливе на одному подиху, звеличував час цей — саме наш час, якому я намагаюсь надати форми; ти звеличував час цей як здобуток людського буття, а отже, й здобуток поезії, просто-таки як час справжнього розквіту. Я добре пригадую ту еклогу твою, де ти говорив про красу вічности як про «величне віків чергування».

— Майбутні здобутки — не повні здобутки. Чекання їх — це надзвичайне напруження, це певність здобутків, і ми, ті, хто чекає, ми, ощасливлені ласкою чатувати й чекати, ми самі — те надзвичайне напруження, що здобутки породжує.

Чекання поміж часами, а воднораз і між берегами часу, берегами незримими, чекання між недосяжними берегами життя! Ми стоїмо на мосту, перекинутім між чимось невидимим і чимось невидимим, стоїмо, застиглі в напруженні, проте і потоком підхоплені. Плотія хотіла була спинити загадково неспинне і, може, й спинила б, а може, ще й спинить. Ох, Плотіє…

— Здобутки — це форма, а не просто напруження, — похитав головою Цезар.

— Позад нас, Авґусте, — провалля в безформність, провалля в ніщоту; ти позводив мости, ти час врятував із прірви, де він уже догнивав…

На таку похвалу непомалу потішений Цезар кивнув головою:

— Це правда, він був уже наскрізь прогнив.

— Утрата пізнання і Бога утрата — це були знаки, під якими стояв тоді час, і гаслом його була смерть; лише щонайвідвертіша, щонайгрубіша, щонайкривавіша жадоба до влади, громадянська війна і пустошення, знову і знову пустошенням… І тривало так цілими десятиліттями.

— Саме так і було; але я відновив порядок.

— І тому цей порядок, це творіння твоє, став символом римського духу, єдиним і справжнім… Ми мусили випити мало не повен ківш лиха до дна, поки прийшов ти і нас врятував; доти ніколи ще час не провалювавсь у такий жалюгідний стан, ніколи ще доти не був він так просякнутий смертю, і тепер, коли ти подолав сили зла, допустити не можна, щоб усе це обернулося марною працею… О ні, праця така не повинна лишитися марною; з безодень брехні нам засяє ще нова істина, зі сказу шаленого смерти ще прийде спасіння і смерти погибель…

— Отже, усім цим ти хочеш підвести до висновку, що нині мистецтво вже не має ніяких завдань?

— Саме так.

— Невже ти забув, що війна між Атенами й Спартою тяглась куди довше, ніж у нас громадянська, і тоді ту війну перервала лиш нова напасть, невідворотна й ще більша, бо саме тоді край аттичний спустошила перська навала? Невже ти забув і про те, як тоді, за життя ще Есхіла, опинились під попелом рідні краї його — Елевсин і Атени, і що поет, немов провіщаючи в скорому часі відродження Греції попри усі ті жахіття, тоді, саме тоді домігся тріумфу завдяки своїй першій трагедії?.. Світ не змінивсь, і коли вже поезія не вмерла тоді, то не вмре вона й нині.

— Я знаю, насильство на світі не знищити; знаю, що свари за владу розділяють людей завжди і повсюди, де вікують вони по-сусідству.

— То пригадай заразом уже й те, що потім були Саламін і Платеї…

— Я про це не забув.

— Актій, тобою оспіваний, став для нас Саламіном, Александрія обернулась для нас Платеями… В ім’я і під проводом тих самих богів олімпійських ми, хто нібито втратив богів, а проте не поступаючись грекам, знов здобули перемогу над темними силами Сходу.

Стерті на порох, ті сили зі Сходу у поросі ниділи доти, доки з нього самі відродились і постали з потоку часу, вільні й звільняти готові; зоря, яскравіша від решти світил, небовид незатьмарений…

— Ніщо не змінилось. Лишився великий взірець, і божественно-пишно розквітли мистецтва, коли під рукою високоповажного й мудрого мужа Атени дістали мир — мир від Перикла.

— Це правда, о Цезаре.

— Смерти погибель? Ні, смерть не знає погибелі, на землі лише славі дано пережити кістляву. І спроможна на це навіть слава, добута ціною кривавих жахіть і війни. Але слава така — не для мене; я слави жадаю лише миротворця.

Слава! Знову і знову ця слава! Кого не візьмеш — володаря, вченого мужа, а чи віршописця, — всяк думає тільки про славу, всяк мріє — просто сміх розбирає! — смерть подолати у славі; так, живуть вони заради слави, нічого важливішого їм немає, в них одна тільки цінність — слава, й тішить — хоч і дивує — у цьому одне лиш: те, що вершиться під знаком слава, часом буває важливіше, ніж сама слава.

— Мир — це символ земний неземного долання смерти; ти поклав край тій безмежній сваволі, що її на землі смерть чинила, і запровадив натомість свій мирний порядок.

— То ось яку думку несуть твої символи?! — Авґуст, що досі слова свої супроводжував широкими жестами, немов виступав оце перед сенатом, затнувся на мить і поклав руку на бильце крісла. — То ось що ти маєш на думці?! Гадаєш, тоді атеняни збунтувалися проти Перикла, бо він, попри мир, не спромігся приборкати смерть? Бо в наш символ удерлась чума? Гадаєш, народ вимагає саме такого символу?

— Народ таки тямить у символах.

Авґуст лише відмахнувся:

— Ну, чуми в нас наразі немає, і владарювати у неподільному, щасливому Римі мені випала доля без зброї. А як наші боги будуть прихильні до мене і далі, то цей мир не лише збережеться в країні, а й пошириться за її межі, його ми закріпимо — і то вельми скоро — тим, що упокоримо землі на кордонах імперії.

— Боги не залишать тебе без своєї прихильности, Авґусте.

Цезар помовчав, замислившись; по хвилі вуста його здригнулися в хитрій, майже хлопчачій усмішці.

— Одначе зрікатись мистецтва в державі своїй я права не маю — вже саме заради богів і пошани до них; миру, який я