Читати книгу - "Смерть Верґілія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що ж, можна назвати це, мабуть, і так.
— Коментар Верґілія до його власного творива! Хто ж бо схоче таке проґавити! Тоді не обійтися нам і без Мецената, адже в таких справах він бере щонайдіяльнішу участь. Отже, у Римі ти з нами поділишся своїми думками, а ми посадимо писаря-раба, щоб він записав твій виступ…
— У Римі?!.
Навіть дивно подумати, що Рима йому вже ніколи не бачити! А втім, де той Рим? І де вже він сам? Де він лежить? Якщо це — Брундизій, то де міські вулиці? Чи не біжать вони просто в нікуди, звиваючись, одна з одною переплітаючись, перетинаючи вулиці Рима й Атен, вулиці решти всіх міст на світі? Двері, і вікна, і стіни — все переходить із місця на місце, все між собою неспинно міняється і переміняється, краєвид за вікном і там далі, на обрії — все розпливається, тане, і видно один лиш міський краєвид, одну лиш єдину картину: позбавлена тіней земля, і катма й натяку на сторони світу, і де тепер схід той — хтозна.
— Ну звісно, мій любий Верґілію, Рим нас очікує, — відповів Цезар. — Невдовзі мені час від’їздити, а днів за кілька і ти, ставши на ноги і повен здоров’я, вирушиш услід за мною… А поки що маєш подбати не тільки про те, щоб скоріше одужати, а й про свій манускрипт; ні з тобою, ні з ним не повинна вчинитись ніяка біда, ви нам потрібні обоє, і тобі, я гадаю, не важко мені це пообіцяти, коли я прошу тебе. Ти поруку даєш мені за себе самого і за манускрипт… А до речі, де ти його зберігаєш? Чи не отам? — І, вже зібравшись піти, він показав, мов між іншим, а насправді з прихованим наміром, на скриньку із манускриптом.
О, це була вже вимога, справжня вимога, і, схоже, вона не лишала ніякого вибору.
— Я повинен тобі це пообіцяти?!
— З багатьох частин «Енеїди» ще навіть не зроблено копії… Я маю застерегти тебе від необачних кроків, які ти замислив, і зберегти поему. Можливо, звичайно, що своїми поясненнями ти переконаєш мене, переконаєш усіх нас у тому, що твої наміри слушні; одначе, як той казав, скорий поспіх — людям посміх, і спершу ми хочемо почути твої пояснення. А якщо ти не відчуваєш у собі достатньо рішучости, щоб пообіцяти мені те, про що я прошу, то я задля певности охоче заберу зараз скриньку з собою, і вона зачекає на тебе у Римі.
— Октавіане… манускрипт я віддати не можу!
— Любий Верґілію, мені дуже боляче бачити, який ти розгублений, одначе повір: у тебе це — просто якась невідчепна ідея; на те, щоб отак розгубитися, жодних причин немає, як немає у тебе причин і на те, щоби власне творіння знищити…
Цезар стояв тепер біля самого ложа й говорив м’яким голосом.
— Ох, Октавіане… я вже помираю, а про смерть так нічого й не знаю.
Звідкись іздалеку озвалася Плотія: «Для самітника смерть — таємниця, смерть пізнають лиш удвох».
Авґуст випростав руку і взяв його кволу долоню.
— Думки в тебе, любий Верґілію, похмурі і зайві.
— Їх не прогнати, та й не маю я права їх проганяти.
— У тебе ще досить часу, щоб довідатись більше про смерть; боги тобі в цьому поможуть…
Багато чого колихалось довкола, багато чого оберталося одне на одне, вся п’ятірня Авґуста лежала в його долоні, «я» схилилось до «я», та тримав він не Плотії руку; перед смертю нема ні короткого часу, ні довгого, але найостанніша мить, та, що пізнання дарує, хай довше триває, ніж усе проминуле життя. І мовила Плотія: «Час не владний над нашим союзом, час не владний над нашим знанням».
— Поема…
— Кажи далі, Верґілію… — Голос лунав так само м’яко.
— Поема… Я мушу дістатися знань… поема стоїть на моєму шляху, знання вона випереджає.
Авґуст забрав свою руку з його, обличчя у нього прибрало упертого виразу, і він промовив:
— Суть не в цьому.
Руки тої потиску мов не було; знов про себе нагадував лише перстень на пальці та жар лихоманки, а слова Цезаря розпливалися, канули у далечіні.
— Про суть, Авґусте, ти згадав сам… А суть… вона — в смерті, у тому, щоб пізнати її…
— Несуттєво усе це супроти обов’язку… навіть якщо ти у своїй поезії, як сам-таки щойно й сказав, оточував смерть щільним муром із символів…
Попливло, розпливлося… Гукнути б, іще раз вернути б… І він промовив:
— Ох, спинити б життя, затримати, щоб знайти в нім прообраз смерти…
— Гаразд, хай і так, гаразд… Леґіонера ніхто не питає в бою, чи знайшов він прообраз своєї смерти, знайшов він знання чи ні; коли вже стріла в нього влучила, йому доведеться померти. Байдуже — добув він знання чи ні, а повинність свою він таки має відбути… Хай боги оберігають тебе від смерти, Верґілію, і вони тебе далебі вбережуть, але я не хочу, щоб ти отак грався зі смертю, адже вона, так само як і знання твої чи незнання, не має анічогісінько спільного з твоєю повинністю перед нами всіма… Якщо ти не відмовишся від свого заміру, то попросту змусиш мене захищати творіння твоє від тебе ж таки самого.
Нетерплячка і гнів промовляли у Цезарі; йому йшлося про те, щоб знайти рішенець: або — або.
— Пізнання, о Цезаре, — це не чиясь особиста справа, пізнання — це справа всіх нас.
Ні, пізнання його не добулось глибин, так і лишилось воно на поверхні — на кам’янистій поверхні, де комашиться лише простолюд; і те, що про смерть він довідавсь, не сягнуло за межі земного; він знав усього-на-всього про скам’янілий земний кістяк смерти, а отже, не знав він нічого: гідна жалю безпорадність, нездатна нічим зарадити. Та для Цезаря це — не підстава й не доказ; не зрозуміє він їх і в гніві своєму одразу відкине.
— Отже, ти хочеш знищити власне творіння і так усім нам прислужитися? Невже ти говориш серйозно? А як бути з твоєю повинністю? Як бути з її усвідомленням? Прошу тебе, настійно прошу: не замилюй нам очі.
Авґуст гнівавсь, але його погляд виказував, що важким духом він дихає лише для годиться, що серце у нього, як завжди, зичливе і добре; якби пощастило і його доброзичливість вийшла на волю, то ще поталанило б, може, усе врятувати…
— Ні, я від повинности й відповідальности не ухиляюся, Авґусте, і ти про це знаєш; але прислужитись по-справжньому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.