Читати книгу - "Викрадачі"

Я вголос процитував цей рядок батькові, який нахилився прибрати з могили гілку, він усміхнувся й похитав головою.

— На цей випадок є кращий сонет. — Він неквапливо, але точно закинув гілку в кущі біля паркану. — «Та лиш тебе побачу я на мить, І сум засне, і серце не щемить».[113]

Я відчував, що він має на увазі не тільки маму, а й мене, єдиного друга, якого ще міг побачити, і був вдячний йому. Я все частіше намагався згадувати маму в спокої, а не в ті останні хвилини, коли вона боролася зі смертю. І знов замислився, як уже не раз, що гірше: те, що їй випало померти у віці п’ятдесяти чотирьох років, чи ж те, як саме вона помирала. Ці дві речі насправді були нерозривними, але я невтомно намагався їх якось розрізнити, перекрити одне нещастя іншим. Поки ми стояли там, я не міг змусити себе взятися за батькову руку або обійняти його, і був дуже зворушений, коли це зробив він, поклавши свою тонку старечу руку мені на спину.

— Я теж сумую за нею, Ендрю, — сказав він просто, — але ти ще зрозумієш, що вона зовсім не так далеко — зрозумієш, коли доживеш до моїх років.

Я утримався від того, щоб наголошувати на розбіжностях у наших поглядах: мені возз’єднання з матір’ю бачилося як змішування за кілька мільйонів років атомів, з яких складалися наші тіла.

— Я дійсно відчуваю, що вона десь неподалік — коли дуже стараюся. — Більшого сказати я не міг через клубок, який застряг у горлі, тож і не намагався. Чомусь згадав Мері — як вона сиділа в моїй вітальні у білій блузці й синіх джинсах і казала, що не бажає більше бачити Роберта Олівера. За різних обставин горе сприймається у різний спосіб. Моя мати ніколи не залишала мене — до тієї хвилини, коли мимоволі мусила розпрощатися навіки.

Ми пройшли з батьком трохи далі по Дак-лейн, потім він, перепочивши на шляху й переступивши з ноги на ногу, сказав, що досить погуляв, тож ми повернулися додому, крокуючи ще повільніше. Я висловив думку, що наш район залишився тихим і спокійним, незважаючи на бурхливий розвиток міста в західному напрямку. Батько відповів на це, що він вдячний нашій близькості до річки — саме це не дозволило прокласти федеральне шосе через наш район. Але саме тиша району мене непокоїла: з ким тут батькові спілкуватися якщо ми від початку прогулянки не зустріли жодного сусіда? Батько кивнув, наче тиша, що панувала навкруги, була йому корисною. Вже на алеї перед нашим будинком я зупинився, щоб висловити, чого не міг сказати на цвинтарі, хоча й думав про це — не про те, як мені не вистачає мами, а про інший привид, який не відпускав мене й тут.

— Тату! Я не впевнений, що роблю так, як слід. Ну, щодо пацієнта, про якого розповідав тобі.

Він зрозумів одразу.

— Тому, що розпитуєш близьких йому людей?

Я поклав руку на стовбур туї. З дитинства пам’ятав її лускату й волохату кору, під якою ховалася тверда деревина.

— Саме так. Він надав мені словесну згоду, але…

— Що тебе непокоїть: те, що він не знає про твої дії? Чи те, що ти сам не впевнений у мотивах своїх дій?

Коли б я не завів з батьком розмову про щось важливе, він неодмінно приголомшував мене своєю проникливістю. Я ж йому не сказав ані про одне, ані про інше.

— Гадаю, й те, й це.

— Тоді розберися спершу в собі. Думаю, після цього решта питань вирішиться сама.

— Так я і зроблю. Спасибі тобі.

За грою в шахи батько влаштувався на низенькому стільці, запалив камін, підклав туди дрова й продовжив розповідь, яку розпочав ще за вечерею (я наполіг, що вечерю приготую самостійно). Розповідав про свої плани щодо написання книги, а також про жінку, молодшу від нього на десять років, яка один або два рази на місяць приїздила з Ессексу[114] — почитати йому вголос, хоча він досі був спроможний читати самостійно. Про цю жінку він розповідав уперше, тому я, дещо здивований, запитав, яким чином він з нею познайомився.

— Вона колись мешкала тут і відвідувала церкву, ще коли я правив службу. Пізніше вони з чоловіком переїхали в інше місто, проте недалеко звідси, тому приїжджали послухати мою щорічну проповідь — ти знаєш, мені надано таке почесне право. Чоловік помер, а про неї довго не було чути, але нарешті вона надіслала мені листа — ось як вийшло, що ми тепер так приємно зустрічаємося. Зрозуміло, в моєму віці багато з того не вийде, — додав батько, — як і в її віці, але все ж є спілкування. — Мені було зрозуміло й те, чого він не сказав: ніколи вже він не полюбить нікого, крім мами й мене, тому й не перевлаштовуватиме коротке майбуття, яке залишилося в нього. Він потягся був до ферзя, потім передумав. — А з ким ти зараз спілкуєшся, синку? — запитав він.

Про таке він майже ніколи не питав, і мені зробилося приємно.

— Тобі ж відомо, тату, що я старий холостяк, ще впертіший за тебе. Втім, мені здається, хоча й не можу бути певним, що я когось нарешті зустрів.

— Кажи прямо: ту молоду жінку, — лагідно уточнив він. — Я ж не помиляюсь? Ту, яку нещодавно кинув твій пацієнт.

— Від тебе дійсно нічого не приховаєш. — Я подивився, як він переставив слона від гріха подалі. — Ти вгадав. Але вона насправді надто молода для мене, до того ж надто переживає через те, що трапилося в неї з тим, іншим чоловіком. — Не став пояснювати, що мої стосунки з нею ускладнювалися ще й через її допомогу мені у професійному дослідженні. До того ж вона, нехай наразі й самотня, була колись коханкою мого пацієнта — значить, існували перепони етичного характеру. Все це батько чудово розумів і без моїх пояснень. — З жінками, яких нещодавно кинули, багато клопоту.

— А крім того, вона ще незалежна, незвичайна й дуже красива, — сказав батько.

— Саме так. — Щоб зробити батькові приємність, я зробив вигляд, що побоююсь за свого короля.

Але обдурити батька я не зміг.

— І тебе перш за все непокоїть, що