Читати книгу - "Викрадачі"

— Це правда, — погодився я. — Таж незалежно від того, чи його модель жива людина, чи галюцинація, чом би він мав каятися стосовно неї? Можливо, то реальна жінка, якій він заподіяв шкоду? Якщо ж він просить пробачення в галюцинації, то стан його куди серйозніший, ніж я досі вважав.

Дивно, але батько повторив те, що завжди казав мені, коли я ще був у школі, повторив фразу, про яку я згадував зовсім недавно:

— Віра — це те, у що кожний з нас вірить.

— Так, — відповів я й відчув миттєву відразу: навіть у домі мого дитинства, святому для мене місці, Роберт Олівер невідступно переслідував мене. — Принаймні своя богиня в нього є.

— Або він є у неї, — уточнив батько. — Слухай, я приберу зі столу, а ти йди подрімай з дороги.

Я не міг не визнати, що дім мене заколисує, як було завжди. У кожній кімнаті годинники — деякі з них майже ровесники камінів, на яких стояли, — промовляли, здається: «Спа-ти, спати, спа-ти». У своєму звичайному світі для мене було такою рідкістю відпочити як слід, хоча б раз на тиждень, а витрачати вихідні на сон було шкода. Я допоміг батькові зібрати посуд, а потім він узяв у руки намилену губку, а я пішов нагору, до спальні.

Моя кімната завжди залишалася моєю, в ній висів портрет матусі, який я написав з фотографії (я ж не Роберт!) приблизно за рік до її смерті. Мене вразила думка: якби я знав, що має трапитися з нею незабаром, то обов’язково написав би її з натури, нехай сеанси позування й завдали б чимало клопоту нам обом. І написав би не тому, що портрет став би від того ліпшим (я тоді однаково ще був початківцем), а тому, що це дало б нам зайвих вісім або десять годин, проведених разом. Я краще запам’ятав би її живе обличчя, позначив би всі найменші його особливості, тримаючи пензля горизонтально або вертикально, й посміхався б до неї кожного разу, звіряючи портрет з моделлю. На цьому ж портреті була зображена акуратна, майже красива поважна жінка з виразом глибокої задумливості на обличчі, але їй бракувало тієї наснаги й сили, які були притаманні матусі в реальному житті, бракувало спалахів невимушеного гумору. На ній був звичайний чорний кардиган, високий пастирський комір, на вустах — люб’язна посмішка: напевно, фотограф знімав її для парафіяльної газети або для того, щоб повісити фото в кабінеті.

Я знов і знов шкодував, що не написав її в сукні насиченого червоного кольору, яку ми з батьком подарували їй на Різдво (мені було тоді дванадцять років) — то був єдиний на моїй пам’яті раз, коли батько купив їй щось з одягу. Спеціально для нас мама вдягла ту сукню, зачесала волосся наверх, застебнула на шиї нитку перлів, яку носила на їхньому з батьком весіллі. То була скромна сукня з м’якої вовни, вона пасувала пасторській дружині, пасувала й пастору, яким мати незабаром після того стала. Коли вона на Різдво спустилася сходами до їдальні, на святковий сімейний обід, ми з батьком втратили мову, потім батько сфотографував нас із мамою (то були ще чорно-білі знімки). Мати була в своєму гарному вбранні, а я в першій своїй спортивній курточці, рукави якої були вже закороткими для мене. Куди поділося те фото? Не забути б спитати в батька — може, він знає.

Шпалери в моїй кімнаті — в брунатно-зелену стрічку, дещо вицвілі. Килимок біля ліжка, здається, нещодавно мили, а дерев’яна підлога аж блищить. Це має бути робота робітниці-польки. Я опустився на вузьке ліжко, яке й досі вважав своїм, і тихенько поснув; пробудився, побачив з подивом, що минуло всього двадцять хвилин, і поринув у глибший сон, цього разу на цілу годину.

Розділ 55

Марлоу

Коли я прокинувся, батько стояв, посміхаючись, у дверях спальні, і я збагнув, що будильником мені послужило рипіння сходів під його повільними кроками.

— Мені відомо, що ти не любиш надто довго спати вдень, — вибачився він.

— Дійсно не люблю, — я підвівся на лікті. Годинник на стіні показував пів на шосту. — Хочеш, підемо прогуляємося? — Мені подобалося ходити з батьком на прогулянки, коли я приїжджав до нього, й батько просяяв.

— Авжеж, — відповів він. — Підемо по Дак-лейн?

Це означало — до матусиної могили; у мене був сьогодні не той настрій, але заради батька я погодився без вагань, сів на ліжку й взув черевики. Чув, як батько спускається сходами, тримаючись за поручні, переступаючи повільно й обережно. Мене заспокоювала ця обережність, хоч я не міг не пригадувати, як він швидко спускався до сніданку, переплигуючи через сходинки, або збігав нагору за молитовником, який забув узяти, йдучи до церкви. Вулицею ми з ним теж ішли повільно, він спирався на мою руку, поважно йшов у капелюсі, а я всюди бачив ознаки літа, ще прохолодного й непевного: на болотах шумлять очерети, з них злітають ворони, надвечірнє сонце ще світить з-понад дахів сусідніх будинків, над дверима яких написані роки: 1792, 1814 (цей, подумалося, ледь не встиг стати свідком вторгнення англійців і зрозумілого небажання мера бачити своє місто палаючим у вогні).

Як я передбачав, батько зупинився перед брамою цвинтаря, що залишається відчиненою до темряви, і ледь чутно стис мені руку. Разом ми пішли повз укриті мохом камені з вибитими на них іменами забутих засновників міста. Декілька були увінчані характерними для тодішніх пуритан черепами з крильми, аби нагадувати кожному, що всіх нас чекає один кінець, грішні ми чи ні. Потім підійшли до відносно недавніх могил. Мама була похована поряд з родиною на прізвище Пенроуз, яких ми ніколи не знали; місця за огорожею залишалося досить, щоб і батько приєднався до мами, коли настане час. Уперше я замислився, чи не придбати й собі клаптик землі тут: на відміну від батьків, я заповів своє тіло науці, після чого воно підлягатиме кремації — але можливо, що урну можна буде вмістити сюди, між могилами батьків. Я уявив, як ми всі троє спимо вічним сном на цьому ліжку королівських розмірів, а те, що залишиться від мене, спочиває під захистом їхніх тіл.

Уявна картина була не досить яскравою й не дуже мене