Читати книгу - "Левине серце"

через Золотоношу, бо «Золотоноша — кругом хороша», хоч, на жаль, і не згадується в «Донесении о первых успехах путешествия в России Зорияна Долуга-Ходаковского из Москвы 13 липца 1822», що був зрозпачений своєю нездатністю охопити всю імперію, бо ж «сколько потребно денежного запаса, столько и времени, чтоб лучше рассмотреть сей древний лабиринт и обладать оным».

— Розкажу тобі, що писав про Золотоношу професор Максимович, — пообіцяв Кнурець. Але заснув уже в Борисполі й не прокидався до самого Градизька, та ще й хропів у машині так, що з того хропіння можна було добувати енергію для освітлення цілого села.

Щойно прокинувшись, доктор ерудичних наук засипав автора цілими ворохами географічних відомостей. Материки, гори, ріки, міста, протока Лаперуза і озеро Тітікака, Кордільєри і Тускарора, каньйон Колорадо і пустеля Гобі. Але обабіч шосе до самих обріїв лежали поля в золоті пшениць і буйнощах кукурудзи, тому Кнурець взявся за них.

— Хто може вирішити проблему землі?? — вигукував він. — Споконвіку люди билися над цією проблемою, і все марно. Шумери вмерли серед боліт Дворіччя. Ассірія завалилася разом з своїми глиняними бовванами. Грецію обгризли кози й доконав грубий Рим. Ненажерливий Рим, об’ївши свої плодючі провінції, сконав од безхліб’я під ударами бадьорих варварів, з шлунками, повними соковитої дичини і просяного пива. Китай з його плодючими долинами вмирав цілі тисячоліття від нестачі землі і в голодному відчаї, на зло долі, вигадав для своїх чваньковитих імператорів обіди із ста десяти страв. Єгипет загинув од обмеженості Нільської долини, загорнутий пісками Лівійської пустелі й Нубії. Монголи, завоювавши півсвіту, зуміли знайти хіба що траву для своїх коней, а самі далі знай пили розбовтаний кумис, як і в кам’янистих пустелях Каракоруму. Вічно житиме тільки той, хто зуміє розв’язати проблему землі. А як?

— Дуже просто, — відгукнувся автор. — Треба знати землю.

— І це ти говориш мені? — вигукнув Кнурець.

— Тобі.

Автор ще не передбачав, який близький він до істини. Тим часом він просто хотів одплатити Кнурцеві за отой «тупий ум», який «восходить»… Ану ж, куди й звідки восходить твій ум, подивимося!

І ось доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець прибув до Веселоярська, став перед знайомим йому товаришем Зновобрать, потиснув голові сільради руку, розтулив рота і… занімів. Ох, як багато знав цей чоловік, просто обурливо багато! Знав, що стоїть на землі, яку ще древні греки вважали раєм, бо для них рай був за вітром північним, у таємничім краю гіперборейців, куди на літо летіли дикі гуси, а лебеді при звуках своїх лебединих сурм переносили душі вмерлих воїнів і володарів. Знав, де містився сад Гесперид, з якого Геракл мав привести Евристею золотих яблук. Знав, де Тіфон убив Геракла, якого воскресив Йолаос, тримаючи йому коло рота перепілку. Тепер сам стояв на землі гіперборейців, амазонок і перепілок, але безмовний і розгублений украй, бо дядько Зновобрать сипав назвами й іменами своєї землі; а для Кнурця вона була так само німою, як колись, бувало, для посланого тепер на пенсію Багатогаласу, що так і лишився байдужим до землі, лишилася вона для нього безіменною, не зачіпала серця нічим, тільки й знав: центнери та гектари, гектари та центнери.

Зновобрать згадав і про те, перелічуючи всі озера, гайки, бугри, урочища, видолинки й стежки, затоплені в Карповому Яру, тоді перейшовши в степ і згадавши кожен клаптик, з його іменем, характером і навіть настроєм, бо земля теж має свій настрій, як і людина.

— Гектари й центнери всюди однакові, кажеться-говориться, — беручи під руку доктора ерудичних наук, промовив Зновобрать роздумливо, — а земля ж неоднакова. І вона тобі промовляє до людей їхніми ж словами, любов’ю, дбанням і оберіганням.

Варфоломій Кнурець мовчав, знетямлений і приголомшений. Ще зовсім недавно необачно хвалився, ніби витворив увесь Веселоярськ силою своєї думки, а що виходило? Не знав тут нічого. Був чужий, смішний і скам’янілий. Скам’янілий авторитет. Сховище непотрібних знань. Мертве серед живого.

А тут усе жило, росло, діяло, сміялося. Тут називали не тільки дітей і тварин, що були друзями людей (дядько Зновобрать пам’ятав ще й досі, як звали перших коней у їхньому колгоспі), а й землю, поля, луки, байраки, струмки, річні ловища, затоки, левади — все тут цвіло іменами, лунало стозвучно, тисячоголосо. А Кнурець, що він міг? Назвати велетня Каракульямбра, правителя острова Маліндранії?

Коли ж з’явилася Зінька Федорівна, і поїхали всі в степ, і заговорили там кожне поле, кожна ділянка, кожен колосок, то вже тут сталося те, щo можна б назвати детронізацією Варфоломія Кнурця, або цілковитим посоромленням ерудитів. У першій книзі «Утопії» Томас Мор висловлював побажання, щоб на службі в монарха неодмінно перебував філософ. От уже справді утопія! Кнурець зрозумів, що не міг би бути філософом навіть у голови колгоспу! Він не повчав, не вітійствував, не розглагольствував, не ціцеронив і не демосфенив. Можна б сказати, що він навіть ніби змалів, зіпсів, скапшучився, як надувна гумова іграшка, з якої випустили повітря. Барвиста імпортна безрукавка Кнурцева враз потьмяніла, американські джинси мали вигляд звичайної ганчірки, буйна шевелюра запилюжилася і розчухралася. Кінець Варфоломієві Кнурцеві?

Ох, ніхто не знав, що таке Варфоломій Кнурець. Відсутність корисної діяльності зовсім не означає бездіяльності. Розум і всі відчуття доктора ерудичних наук гарячково шукали, за що б зачепитися в цьому не знайомому їм світі. Кнурець нагадував присипаний товстим попелом діючий вулкан, готовий вибухнути несподівано й страшно. Але хто ж під попелом помічає вогонь?

Поки автор необачно торжествував, радіючи з Кнурцевого посоромлення, той блимкав своїми бульками навсібіч і враз стрепенувся й ожив, бо побачив коло топила, куди всі приїхали поглянути, як працюють комбайни, щось несподіване для Веселоярська.

— А це що? — спитав він Зіньку Федорівну.

— Літній табір для худоби.

— Та ні, ото на лужку.

— На кротовиську?

— Ну, так. Хто то?

— A-а. Дашунька.

— Даш…

І все. Доктор ерудичних наук ще раз показав, який він щедрий на несподіванки, що стирали з пам’яті будь-який слід минулого і не лишали ніяких надій на майбутнє. Бійтесь заснулих вулканів, бо вони можуть прокидатися!

— Даруйте, — ввічливо вклонився Кнурець, — я повинен…

Навпростець через кротовисько він рішуче попростував до Дашуньки, яка дивилася йому назустріч без ніякого подиву, автор же мав випити свою чашу до дна, почувши слова товариша Зновобрать:

— Думав, хоч ви чоловіка путящого до нас привезли, а воно…

— Може, з нього Дашунька щось видоїть? — підморгнула Зінька Федорівна.

— Як з козла молока! — сплюнув Зновобрать не знати й на чию адресу — Кнурцеву чи авторову.

75

Дашунька ходила з Кнурцем по кротовиську годину, дві, день,