Читати книгу - "Левине серце"

Бачить він, як у Самуся мотовилом перекидає безліч стебел пшениці через жниварку, бо він зняв вітровий щиток, і кожний десятий колосок лишається незрізаним, бо Самусь стриже тільки вершки, не зважає на рельєф поля, відключивши копіювальний пристрій. Якби Самусь косив сам у загінці, як то воно велося в минулі роки, то хто б там і лічив ті колоски. Помічали, та пізно. Самусь ще й коверзував:

— Я комбайнер чи колоскозбирач? Піонери ваші що роблять? По «Артеках» усе їздять? Пригнати сюди — й хай збирають!

Але цього літа веселоярівці збирали хліб груповим методом. Хліб стояв такий, що одним комбайном страшно було й підступатися. В загінку ввійшло відразу шість машин, Самусь вів перед, Гриша, як наймолодший, замикав колону. Та чи завжди те, що йде попереду, справді передове? Самусь полишав після себе метрову солому, він не озирався назад, але ті, що йшли позаду, бачили, яким гребенем стирчить Самусів слід поряд з низенькою стернею від інших комбайнів, а Гриші Левенцеві просто кортіло зстрибнути з своєї «Ниви», наздогнати Самусів «Колос», витягти того типа з комфортабельної кабіни і… набити йому те, що обіцялося ще на першій сторінці роману. Він весь кипів. Мовби вже бачив у тій високій стерні тисячі незрізаних колосків, сипався йому перед очі не зібраний Самусем хліб, чувся йому самовпевнений голос цього розбещеного хвалька: «Все правильно!», і коли Гриша стримувався, то тільки тому, що незримо стояла ще між ним і Самусем Котя, вчорашнє їхнє безмовне суперництво не давало Левенцю змоги виявити своє обурення, і від того він карався ще більше, бо ж обурення — природний стан людини, а Гриша був дитям природи і хотів ним залишитися назавжди.

Комбайни пройшли до кінця загінки, і тут, мов степова орлиця, впала з-за білої високої хмарки тітка Лисичка, та й не сама, а з товаришем Зновобрать, Зінькою Федорівною, Грицьком Грицьковичем, Безкоровайним і автором цієї розповіді.

Дядько Зновобрать, щоправда, був не в своєму історичному картузі, а в робочому, але цього разу контрольну площу визначала тітка Лисичка. Ступнула у високу Самусеву стерню, розгорнула її, нахилилася. «Як перепелиця в ярій пшениці, як ластівочка в новім побої».

— Полюбуйтеся!

Тоді присіла й довго збирала все до колосочка й до зернинки на розіслану хустку, яку зняла з себе, загорнула в вузлик, понесла до комбайнів.

— Ану злазь! — скомандувала Самусеві. Той стрибнув на землю не для виправдань — для нападу, але допустився тактичної помилки, бо тітка Лисичка заступила йому дорогу до комбайна і покликала бригадира механізаторів:

— Безкоровайний! Знімай його з комбайна!

— А ви мене на нього саджали? — поцікавився Самусь.

— Не я — так Безкоровайний. Він тебе й зніме.

— Все правильно. Він може зняти. Тільки не мене. Бо мене на комбайн і не Безкоровайний посадив.

— Хто ж тебе посадив?

— Радянська влада. Ясно?

— То вона тебе й зніме. Свиридоне Карповичу, чув?

— Чув, чув, кажеться-говориться. Ти, Самусь, техніку ганьбиш і передове звання теж… Підождеш, поки розберемося і підрахуємо втрати.

— Та ви знаєте, кого ви?..

— Знаємо, товаришу Самусь, кажеться-говориться, відійди і не заважай машинам здійснювати поворотний маньовр. А твій комбайн візьме сам Безкоровайний, ти ж охолонь, поки не дійшло до гріха… Бо он бачу, що комбайнери на тебе…

— Хіба то комбайнери? Соломокоси! А я за технічними нормами, на центнер зерна — півтора центнера соломи.

— Розберемось і пощитаєм, кажеться-говориться, а ти подумай, подумай…

Так, завдяки розважливості й спокоєві товариша Зновобрать, головний конфлікт цього роману був своєчасно усунений, знятий, нейтралізований. Але які ж наслідки від такої акції? Виходить, що наш роман закінчився вже в першому епізоді? І автор, як ті мисливці, що збиралися полювати на лисиць цілий тиждень, а перестріляли їх за годину, набив лисиць на першій сторінці та й тягне їх хвостами донизу через усі чотириста сторінок?

Несподівану спробу врятувати роман зробив Самусь.

— Мені здається, — холодно промовив він, звертаючись до всіх, — що ви хочете мене принизити. Але запам’ятайте: ще нікому не вдавалося мене принизити!

— Не придурюйся, — сказала йому тітка Лисичка. — І зняли, й принизимо, й приземлимо! Аякже! Ти думаєш, ми тебе з комбайна зняли? Від землі відганяємо, як шкодливого кота. Бо й земля ж має свій терпець, і вона не бездонна бочка, треба й до неї бути справедливими, а тобі справедливість тільки для самого себе. Самусь — так ти самусь і є.

— Все правильно, — схрестив на грудях руки Самусь. — Я вас засік, тітко Лисичко.

— Січи, січи.

Зінька Федорівна мовчала. Мовчав і Грицько Грицькович. Обоє знали, що Самуся вже не перевиховаєш, але розуміли: провчити треба. Посидить до вечора в розпеченому на сонці механізаторському вагончику, поковтає злу слину, прислухаючись до гудіння комбайнів, а тоді прибіжить і стане кричати, щоб віддали йому його «Колос», роздуватиме ніздрі й повторюватиме своє «все правильно». Комбайн йому віддадуть, а провчити треба.

— Піди до вагончика, посидь, подумай!

— От-от, — підхопив Грицько Грицькович, — а то ти не дуже охочий до цього виду діяльності.

Комбайни обминули Самуся, люди обминули… Він сплюнув і посунув до вагончика.

І проспав найголовнішу подію цієї бадьорої книжки.

Ще один розділ без номера

Спричинився ж до тої події доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, про якого автор уже й забув, але доктор сам нагадав йому про себе, та ще й домігся, щоб повіз його на жнива у Веселоярськ.

Вік од віку радуйся довіку!

— Ми ж там тільки людям заважатимемо! — спробував огинатися автор.

— Ерудити нікому й ніколи не заважали, старий! Я повинен побачити те, що сотворив силою свого розуму.

— Ти? Сотворив?

— Так, так. Хіба ти не помітив, як послідовно начиняв я тебе істинами про Карпів Яр, тоді про Світлоярськ, нарешті, про Веселоярськ?

— Ти? Начиняв? Та я йшов від життя!

— Тільки тупий ум восходить до істини через матеріальне, казав абат Сугерій ще в XII віці, а ти ж не станеш стверджувати, що в тебе…

— Ах, тупоумність? Ну, тоді їдьмо! Я покажу тобі! Ти в мене побачиш!

Їхати до Веселоярська можна різно. Через Пирятин, Лубни, на Полтаву, тоді кинутися на південь до Кобеляків і до Дніпра. Можна через Переяслав, Золотоношу, на Кременчук. Можна через Корсунь-Шевченківський, Смілу і Знам’янку, а то й через Білу Церкву, Умань, а там ударити на Гайворон, Новоукраїнку, Кіровоград і знов же на Знам’янку, від якої до Дніпра — раз ступнути. Кнурець вибрав шлях