Читати книгу - "Левине серце"

— Кинь свій мотоцикл, хай не гарчить! — гукнула Дашунька Гриші, і він слухняно пішов до неї, але тримався осторонь, на відстані, визначеній шанобливістю і душевним трепетом. А може, не міг подолати вітру, який відганяв його від Дашуньки?

— Гришо, Гришо, що ти знаєш? А я хотіла б стати тополею при степовій дорозі, хай пече сонце, шмагають вітри, сохне верхів’я, хай лиш один листочок зеленіє, а ти стоїш, і тепла земля під тобою, а вгорі небо — все в зорях. Не бути квіткою, квітку топчуть, а вона не бореться. А дерево — у вічному протистоянні. І тягнеться до неба, як Бетховен.

— Як хто?

Його душа механізовано-перемеханізована ще не могла зрозуміти всього до кінця. Щось у ньому билося, скрикувало, але невиразне, як ніч. Любов — це кінець руху, просуванню, розвитку, це смерть, це удар, зупинка, тупик. Дзвенить у тобі радість, одуріння й переляк, б’єшся об береги часу і боляче відчуваєш безвихідь і бажання подолати обмеженість часу безміром своїх бажань і пожадань.

«Аби ще в жнива — то було б іще… Нема ж ні жнив, до жнив, до них далеко… Цю жінку я люблю. І цю любов-лелеку не радістю вкриваю, а плачем».

Чи є пам’ять у вітрів? Текучість, буйнощі, несамовитість, а ти стоїш під ними, і над тобою цвітуть небеса, і клекочуть десь у далечі трактори, і пахне стернями й землею, і дівоче лице перед тобою — як вода, як небо, як безмежний простір, і сміх сиплеться з-під вітрів на муки і щастя!

— Дашо…

— Гри…

Мов навіки вмерлі епохи, щезли всі залицяльники, всі, що товклися довкола Дашуньки впродовж двох років її перебування у Веселоярську. Ще бачила Дашунька їхні руки, випнуті груди, самовдоволені обличчя, все в них бачила, а в Гриші не помічала нічого: тільки його душу. Слухала його, ніби була сліпа, простягала руки, хотіла доторкнутися пальцями, лякливо відсмикувала їх, бо хіба доторкнешся до душі?

Враз закортіло довідатися, навіщо привела її мати на світ, і нащо зустріла вона Гришу Левенця, і в кому відгукнеться її голос і чому…

— Їдьмо!

Тіло в ній грало кожною клітиною, вона відчувала його об’ємність, опуклість, палання, виспіви, весь світ замикався в тілі.

— Стань тут! Кинь мотоцикл! Підійди до мене!

Може, він вважав, що й до Веселоярська вона приїхала, щоб порятувати його від безглуздої любові до Коті? Приїхала, щоб рятувати себе саму! Належала до дівчат, які подобаються старшим чоловікам. В академії закохувалися доценти й професори. Тоді й заприсяглася: мати чоловіка набагато молодшого за себе! На зло всім. А Гриша тільки на три роки молодший. Мало! Як мало!

— Прив’яжи мене до мотоцикла, бо втечу!

— Як же ти втечеш, як тобі не можна бігати?

— Знаєш, древні греки прив’язували своїх богинь до тронів.

— Боялися, що втечуть?

— Боялися. Їдьмо тепер до тітки Наталки.

— Може, до мами Сашки? От би рада була.

— Ні, ні, до Наталки.

Він кинув мотоцикл під паркан, удвох тихо ввійшли крізь хвіртку в двір. Коло хати, визолочена призахідним сонцем, стояла Наталчина коза Мальфея і дожовувала представницький капелюх.

— Третій, — сказала Дашунька.

— Що? — не зрозумів Гриша.

— Капелюх.

— Звідки ти знаєш?

— А он від двох стьожечки, бачиш?

— Капелюхи ж капронові!

— Мальфея й капронові їсть. І тільки по три відразу.

Вона засміялася, жартівливо заспівала:

Первії свати — під сіньми кіньми,

А другі свати в сінечки ввійшли,

А треті свати в світлоньку ввійшли…

Тоді несподівано цмокнула Гришу в щоку і ще несподіваніше шепнула: «Поцілуй мене в вухо!..» Так ніби чула колись оте вередливе Котине: «Не цілуй мене у вухо!» От і розбери цих дівчат!

Відчуття від першого поцілунку можна зрівняти хіба що з захватом першого астронавта, який ступив на Місяць. Блюзнірство? Але ж буває в житті така мить, якої в тебе вже ніхто не відбере, яка не повториться і ні з чим не зрівняється! Все минає, а це не минеться ніколи. І тіло в тебе легке, як скрипка, і співає, як скрипка, кожною жилочкою.

«Поцілуй мене в вухо!.. Поцілуй…»

Наукові фантасти нічого цього не визнають. Вони пишуть так: «Ніжність душ, розкладена в ряд Тейлора, в межах од нуля до безконечності, сходиться в бігармонійну функцію».

Правнук діда Утюжка не належав до фантастів. Він обома ногами стояв на грунті реальності, тобто на грядках у Наталки за парканчиком, об’єктом його дитячої допитливості була коза Мальфея, та коли в поле його зору потрапили Дашунька з Гришею, він не дуже й розгубився, виждав, коли поцілунок їхній був найміцніший, і голосно повідомив:

— Гри! А я вже рішив тож: буду комбайнером.

От бач. Чоловік щойно почав ходити до першого класу, а вже вирішив! Та й як тут утримаєшся, коли комбайнери цілують таких дівчат, як Дашунька!

Го-го, коза!

Го-го, сіра!

77

Нарешті ця безневинна розповідь щасливо закінчується. А що попереду? Нe вічність — ні, не станемо тривожити цю невловиму категорію, яка примудряється вислизати з наших рук, водночас мовби й існуючи й не існуючи. Нас приваблює тільки суще, зриме, те, що можемо зробити власними руками. Поки не постарів душею, навчися любити і казати правду — пригодиться на все життя. Як кажуть у Веселоярську: ліпше любов без чоловіка, ніж чоловік без любові.

Усім головам вислухающим

Многая літа до конца віка!

В степах та в мандрах —

1975–1976 pp.

Примітки

1

Коли Леся Українка і М. Коцюбинський були в Полтаві на відкритті пам’ятника Котляревському, то в меню урочистого обіду значилася севрюга по-келебердянськи. Ласував нею і М. Рильський, завдяки його дружбі з академіком Д. Яворницьким, для якого, як відомо, були приступні всі скарби нашого сивого Дніпра. А от уже Михайлу Стельмаху, так само, як і авторові, не довелося скуштувати цієї страви з причин, що зазначені нижче.

2

Пісістрат або Пізістрат.

3

Бре — скорочена, злагіднена й олітературнена форма вульгаризму «брешеш», який знайдемо лише в словниках і ніколи не почуємо в живій мові наших сучасників.