Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Тепер швидко сутеніє, – зауважив Фріц.

У духовці шипіли печені яблука. Їхній запах надавав мансарді мрій відчуття затишку. Вони всі сиділи перед каміном, замріяно спостерігаючи, як полум’я кидає звивисті червоні відблиски на стіни та підлогу. Аж ось запалена лампа освітила їхні бліді обличчя.

– Сьогодні я в мансарді мрій востаннє, – зітхнула Трікс, а її вуста затремтіли. – Ніяк не можу в це повірити. Елізабет, ти згадуватимеш про мене добрим словом?

– Що ти таке кажеш, Трікс! Ти ж незабаром до нас знову приїдеш! На Різдво… або на Великдень…

– Авжеж, неодмінно, інакше я просто не витримаю.

Фріц приніс печені яблука.

– Ходіть сюди, діти мої. Восени й узимку я щовечора частуватиму вас печеними яблуками. Я так люблю слухати їхнє шипіння, коли вони сидять у духовці. Ці звуки наповнюють мою душу затишком і спокоєм.

– Як і все в тебе, дядьку Фріце, – сказала Трікс.

– Навіть спокій цілого світу нічого не вартий, коли спокою нема в серці.

– Твоя правда, Фріде, – мовив Фріц. – А щоб досягти його – потрібно примиритися з самим собою. Єдино можливий шлях – пошук самого себе. Одним він дається легше, іншим – тяжче. З нас усіх найважче Ернстові. Але він чесний із самим собою, а тому – на правильному шляху.

– Але це так тяжко, дядьку Фріце. Я завжди думала, що з самим собою чесним іще можна бути, а з іншими людьми – ніколи. А тепер зрозуміла, що бути чесним із самим собою – ще важче, – прощебетала Паульхен.

– І знов ти за рибу гроші, Паульхен, – піддражнив її Фрід.

– Звісно.

– Ну, тобі-то зовсім неважко бути чесною.

– Чому?

– Бо ти в нас іще зовсім юне й легковажне створіння, що не має жодних задатків до чесності.

– Дядьку Фріце, негайно викинь його на вулицю!

– Прошу пробачення! – попрохав Фрід.

– Ні, йди геть!

– Ну як мені тебе вмовити, Паульхен?

Вона подумала.

– Скажи: «Я – страшенна гидота».

– Я… страшенна… гидота…

– Він просто злякався, а не виправився. Дядьку Фріце, печені яблука з сухариками – справжня смакота. І де ти тільки взяв такі смачні сухарики?

– То була дуже весела історія. Приходжу я в пекарню й бадьоро прошу мої улюблені сухарики. «Мені дуже шкода, добродію, – відповідає вродлива продавчиня, – але ми щойно продали останні». – «О Господи, панно, гляньте-но, будь ласка, ще раз. Може, у вас знайдеться ще хоч кілька штук?» Вона всміхнулася: «У нас іще трохи є, але ми залишили їх для власних потреб». – «Змилуйтеся, панно, сьогодні хрестять мою дитину, а в мене немає абсолютно нічого, щоб почастувати гостей». Вона спаленіла й набрала мені повний пакет сухариків.

Усі радісно розсміялися. Сумно всміхнулася Трікс.

– Дядьку Фріце, а тепер прочитай нам якийсь вірш.

Вечір

Мертва тиша заколисує мене,

Ніжить тіло й душу.

Біль різкий не страшить все земне,

Спокій неба лине в тишу.

Сяйвом тихим дихає чекання,

Місяць ясно світить в очі.

Душі, втомлені стражданням,

Трунок Божий п’ють щоночі.

Ніжне світло ліхтарів

Тихо гладить наші руки.

Шепіт давніх казкарів

Гоїть рани, позбавляє муки.

Благо й милість цих хвилин

Котить, ширить ніжні хвилі.

Гріх земний і часу плин

Щезнуть у щасливім вихрі.

У коричнево-золотавій кімнаті розливався затишок і спокій. По кутках кублилися тіні, теплі відблиски лампи падали на руки та обличчя.

Трікс зняла зі стіни лютню й простягнула її Елізабет.

– Заспівай мені, бо ж завтра я вже поїду, – попросила вона.

Елізабет узяла лютню і чистим, дзвінким голосом заспівала:

Завтра я вже від’їжджаю,

З вами попрощатись маю.

Найдорожча моя, я страждаю,

У журбі розлуки вже згасаю.

Біль прощання душу роз’їдає.

Чом любові час так швидко проминає?

Неймовірно я тебе люблю,

Та покинути тебе я мушу без жалю.

У кімнаті запанувала тиша. Трікс невідривно дивилася на Елізабет. Тонке жовтаве сяйво обрамляло її профіль і, наче старе золото, вилискувало її волосся, коли вона, злегка нахилившись уперед, знову заспівала:

Коли друзів двійко

Попрощатись мусить,

Квилить серце гірко,

Біль різкий аж душить.

Скоро й сам ти зрозумієш,

Як це – втратить рідну душу.

Коли друга серце відпустити маєш

Й разом з ним утратить серця тишу.

З очей Трікс градом котилися гарячі сльози.

Не сумуй і не журись,

Я ж бо попрощатись мушу.

У думках моїх навіки ти лишивсь,

Спогади про тебе теплять душу.

Чуєш пташки спів?

Шле вона тобі привіти.

Як відлуння тих часів,

Як були ми друзі-діти.

Усі розчулилися.

– Треба прощатися, – захриплим голосом сказав Фрід.

– Нехай Трікс іще трохи побуде, – заперечив Фріц.

Елізабет поцілувала Трікс.

– Завтра вранці я прийду на вокзал.

Тоді Фріц і Трікс залишилися наодинці.

Фріц мовчки загасив лампу й запалив перед прекрасним портретом свічі. Потім дістав три келихи, наповнив їх. Один поставив перед портретом коханої, другий подав Трікс, а третій узяв сам. Дівчина підвела на нього заплакані очі.

– Трікс, зараз ти вирушаєш у нові краї. У такі миті страх завжди йде пліч-о-пліч із надією. Якщо колись буде тяжко на серці, хай думки про нашу мансарду мрій утішать тебе, а спогади принесуть тобі прекрасні букети квітів. Ні про що не жалій. Ти тепер ідеш своїм шляхом. Крокуй ним відважно. Не вагайся й не муч себе безплідним каяттям. Воно тільки заважає і точить душу. Дивися на прекрасне світло, що освітлює тобі стежину, й не оглядайся. Нехай свічі будуть символом твого прощання з мансардою мрій, свічі, що палахкотять перед цим портретом. Збережи пам’ять про мою Лу в своєму серці. Ця жінка вміла кохати… і кохала дуже сильно… Хай вона буде яскравим променем світла у твоєму житті… Тобі теж треба навчитися кохати… І віддавати своє кохання… Бо саме в коханні й полягає загадка жінки і ключ до її серця… Її першооснова й батьківщина. Прощавай, Трікс.

Фріц поцілував її в чоло.

Вона розридалася. А тоді раптом стихла і, затинаючись на кожному слові, промовила:

– Дядьку Фріце, у моє недоладне життя знову ввійшло світло. Але, перш ніж я знову піду дорогою мовчання й тиші, дозволь мені попрощатися з усім тим прекрасним, що я тут зазнала. Дядьку Фріце, прийми той єдиний подарунок, який має дівчина з вулиці: дозволь мені цю ніч провести з тобою.

Вона притиснулася до нього і сховала голову на його грудях.

Фріца таке зізнання просто приголомшило. Отже, вона вирішила, що їй доведеться піти шляхом самозречення, і тепер захотіла попрощатися зі всім, що коли-небудь