Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

І ще багато чого наговорив йому. Лід зрушив. Я не відступав, навіть коли він уже ладен був скипіти… І врешті він здався. Тоді в нього зароїлися нові сумніви. Мовляв, твоя репутація може зашкодити сестрам. Я заспокоїв його, сказав, що ніхто нічого не знає, а в душі ти залишилася такою ж доброю і чистою, як і колись. Врешті-решт він поступився остаточно. «Скажіть їй, – промовив він, – цих двох років наче не було». Твої сестри не можуть натішитися, що незабаром до них повернеться сестра, яка так довго жила в пансіоні. Ти була в пансіоні – тільки це в Ростоку й відомо, і хай так усі й думають. Людям цього досить.

– Дядьку Фріце… Любий, добрий дядьку Фріце…

– Усе тепер налагодиться, Трікс… І незабаром ти опинишся в обіймах своїх батьків.

– Ах, дядьку Фріце, але тоді мені доведеться попрощатися з тобою.

– Так, дитино моя…

– А як мені жити без тебе?…

– У тебе буде твоя мама…

– Мама… – Її обличчя набуло лагідного виразу. – Але ж… дядьку Фріце…

Вона спробувала поцілувати його руку. Він швидко її висмикнув. Гаряча сльоза впала на його шкіру.

– У понеділок ти їдеш додому, Трікс. А в неділю ми всі зберемося, щоб попрощатися з тобою.

– Так…

Вона ще довго стояла й мовчки на нього дивилася. Тоді пішла. Фріц запалив лампу. За вікном казок клубочився листопадовий туман. На небі не видно було ані зорі. Але лампа розливала навколо себе золотаві хвилі спокою.

Пізніше до нього ще прийшла Елізабет.

– Я така рада, що ти вернувся, дядьку Фріце.

– Я теж. Нарешті я знову вдома.

– Чого ти домігся?

– У понеділок Трікс вертається додому.

Елізабет кивнула.

– Я так і знала. Якщо комусь таке й могло вдатися, то тільки тобі. А я сильно прихилилася до неї серцем.

– А як поживають твої маленькі підопічні?

– Ростуть. Сьогодні я стояла біля ліжечка одного нашого тяжкохворого – бідолаху паралізувало – й годувала його з ложечки. Раптом він міцно схопив мене за руку й зовсім по-дорослому промовив: «Тітонько Лізо, ти повинна стати моєю матір’ю». Довелося йому пообіцяти. Йому вже недовго залишилося. Сухоти. Його мама не може належно про нього піклуватися. У неї ще шестеро, і вона мусить заробляти на хліб. От він і переніс свою любов на мене. Я б порадила кожному, хто хоче щось забути чи заспокоїтися, доглядати хворих.

– Так, це може замінити багато що.

– І втішити… Бо самозречення – нелегкий шлях.

– Самозречення не завжди обов’язкове, Елізабет.

Вона кинула на нього сумний погляд.

– А думка, що воно необхідне, – тільки помилка, ілюзія. Бо зрештою все буде добре.

– Ти так думаєш, дядьку Фріце?

– Так, Елізабет.

Її обличчя залили сльози.

– Кому ніколи не доводилося жити далеко від батьківщини, тому невідома її магічна сила й він не здатен її оцінити. Тільки на чужині можна пізнати магічну силу вітчизни. На чужині батьківщина не стає чужою, а навпаки – любиш її ще дужче.

– Але я так його кохаю…

– Він повернеться до тебе. Кохання – це жертовність. Часто й егоїзм називають коханням. Але тільки той, хто здатен добровільно відмовитися від коханого заради його щастя, – дійсно кохає його всім серцем.

– Я так не можу. Тоді б мені довелося відмовитися і від самої себе.

– А якщо він тоді стане нещасним?

– Не… щасним… – Її голос затремтів. – Ні… він… не повинен… бути… нещасним… Тоді… я вже ліпше… відмовлюся… – Вона поклала голову на бильце крісла. – Але це… так важко… так важко…

– А тобі й не треба цього робити, – тихо промовив Фріц. – Він – твій, а ти – його. Я це знаю. І ти теж знаєш, що належиш йому. Лише він іще не знає, що належить тобі. Але повір мені: він – твій. У глибині душі він – твій.

Вона глянула на нього заплаканими очима.

– Елізабет, ти наче рідкісна квітка. Вона тільки раз розкриває свої пелюстки назустріч сонцю і більше ніколи. Так і твоє серце відкрилося коханню тільки раз, і таке більше не повториться.

– Так само було і з моєю мамою. Я можу покохати тільки раз у житті. І моє серце належатиме тій людині… назавжди… навіки…

– Так, Елізабет… А як щодо Ернста?

– Я його кохаю.

Запанувала тиша. Відблиски світла золотими пасмами вкривали біляве волосся дівчини.

– Міньйоно, – замислено сказав Фріц. – Елізабет, ти ж знаєш, що деколи життя йде дивними шляхами. День змінює ніч, а ніч змінює день… Так і з Ернстом.

– Він мені так зрідка пише…

– Ти достатньо сильна, щоб почути правду?

Вона кивнула.

– Одна співачка, яка тут коли-не-коли гастролювала, тепер теж живе у Ляйпциґу.

– І він… її кохає?

– Інакше… не так… Кохає він тебе. Він піддався її чарам. Він прислав мені одного листа, в якому багато що розказує. Я дам його тобі почитати.

Вона прочитала.

– Я так і думала.

– Я дав тобі цього листа не для того, щоб зробити боляче, а щоб показати: там відбувається дещо інше. Це дурман чуттєвості, який охоплює кожного хоча б раз у житті. А в Ернста, іронічного й нестримного хлопця, готового боротися проти цілого світу, таке могло статися тільки в цій найзвабливішій формі, поєднаній із марнославством. Одного дня він прокинеться й сам не розумітиме, як він міг так вчинити. Але прокинутися він має сам. Інакше в його душі зостанеться незагойна рана. Тому не варто рубати з плеча. Чи вмієш ти чекати, Елізабет?

– Умію.

– От глянь, якщо ти зараз образишся й відвернешся від нього, то тут свою лепту внесуть і пересуди, й уражене самолюбство, й усталені звичаї. Облишмо цей різновид кохання тим, кому навіть у коханні залежить на тому, щоб справити добре враження. Ні, зараз він потребує тебе ще більше, ніж будь-коли досі. А ти покинеш його?

– Ні, дядьку Фріце.

– Тепер ти знаєш усе. Тобі дуже боляче?

– Не знаю.

– Але чи відчуваєш ти, що все зосталося по-старому? Ти ж знаєш фаустівський характер Ернста – його вічну боротьбу з самим собою. Він збився зі шляху в пошуках забуття, і це всього лише ще один із проявів його боротьби. Ба навіть більше – це не хибний шлях, для нього це спосіб пізнати самого себе. Це прояв його внутрішньої боротьби. І він не заспокоїться, допоки знову не вийде на свій шлях. А той шлях веде до тебе. Ти віриш у це?

– Тепер знову вірю. Та й завжди це знала. Але раніше я впала духом. А тепер уже все знову добре.

– На добраніч, Елізабет.

– На добраніч, дядьку Фріце.