Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Ми шукали золота в горах Гіркого Коріння за Монтанським кряжем. У Волле-Волле якийсь бородатий чолов’яга, здатний вірити й надіятися, ризикнув дати нам набір харчів. І от, маючи стільки харчів, що їх вистачило б прогодувати цілу армію протягом мирної конференції, ми посувалися попід горами і довбали землю.

Одного дня листоноша, їдучи з Карлоса через гори, стає у нас на перепочинок, з’їдає три бляшанки законсервованих слив і на прощання лишає нам свіжу газету. У цій газеті друкували прогноз погоди і про гори Гіркого Коріння там було сказано: “тепло і ясно, легкий західній вітер”.

Того самого вечора почав йти сніг і зі сходу подув сильний вітер. Ми з Айдего піднялися вище в гори і отаборилися там у старій порожній хатинці, гадаючи, що це лише невеличка метелиця, звичайна в листопаді. Але скоро снігу навалило на три фути і хуга завзялася не на жарт. Ми зрозуміли, що нас заносить. Але ми заздалегідь запаслися паливом, харчів у нас було аж на два місяці і як би там не бушували розгнівані стихії і не рівняли з землею все, що їм здумається, нам було байдужісінько.

Якщо ви хочете, щоб сталося вбивство, то зачиніть на місяць двох людей у хатинці площею вісімнадцять футів на двадцять. Людська натура цього не витримає.

Коли падали перші сніжинки, ми з Айдего жартували, сміялися і прихвалювали надіб’я, яке ми виколупували з кастрюльки і називали хлібом. Але на прикінці третього тижня Айдего звертається до мене з такою промовою:

— Я ніколи не чув який буває звук, коли кисле молоко падає з аеростату на бляшану сковороду, але гадаю, що це розкішна музика проти жалюгідного потоку придушених думок, що витікає з ваших мовних органів. Ті напіврозжовані звуки, що ви випускаєте щодня, нагадують мені коров’ячу жуйку, тільки корова досить вихована особа, щоб лишати її при собі, а ви ні.

— Містере Ґрін, — кажу я, — ви були колись моїм другом і через це я не без деякого вагання признаюся вам, що якби мені довелося вибирати між вашим товариством і товариством звичайного рудого кульгавого псиська, то один з мешканців цієї хати зараз метеляв би хвостом.

У такому дусі ми розмовляємо ще два-три дні, а потім і зовсім припиняємо всякі балачки. Ми ділимо наше кухонне начиння і Айдего починає куховарити по один бік вогнища, а я по другий. Сніг лежить аж по самі вікна і нам доводиться піддержувати вогонь цілий день.

Треба вам сказати, що ні я, ні Айдего не мали ніякої освіти, хіба що тільки вміли читати та вирішувати на грифельній дошці задачу про те, як “у Джона було три яблука, а в Джемза п’ять”. Ми ніколи не почували потреби в університетському дипломі, а, блукаючи по світу, здобули деякі справжні знання і при нагоді могли б їх використати. Але, занесені снігом у цій хатинці в горах Гіркого Коріння, ми вперше подумали, що якби ми вивчали Гомера[295] або Греків, дроби й інші вищі галузі наукового мислення, то в нас були б деякі ресурси для мізкування. Працюючи по таборах у різних кінцях Заходу, я бачив чимало хлопців із східніх коледжів і помітив, що освіта ;заважала їм менше, ніж можна було б сподіватися. Наприклад, одного разу, коли я працював на Гадючій річці, у Ендру Меквіл’ямса захворів на правець верховий кінь, так він навіть послав воза за десять миль по правника. Правда, той кінь усеж таки здох.

Одного ранку Айдего почав шурхати палицею по полиці, яка була прибита так високо, що до неї не можна було дістати рукою. На підлогу впали дві книжки. Я кинувся був до них, але раптом почув на собі погляд Айдего. І він заговорив — уперше за цілий тиждень.

— Глядіть “не опечіться”, — каже він. — Хоч ви годитесь у товариші лише сонній земляній черепасі, я все ж хочу обійтися з вами як з порядною людиною. І цим самим я зроблю куди більше, ніж ваші батьки, що випустили вас у світ, нагородивши товариськістю гадюки-гримучки та здібністю спати мов замерзла ріпа. Ми зараз потягнемо жеребок. Хто витягне, той вибере собі книжку, а другий візьме ту, що лишиться.

Жеребок витягнув Айдего. Він вибрав собі книжку, а я взяв другу. Потім ми умостилися кожен у своєму кутку і заходились читати. Я ніколи так не радів самородкові в десять унцій, як цій книжці. А Айдего теж дивився на свою, як дитинча на цукерку.

Мені припала маленька книжка під назвою Геркімер. Збірка найпотрібніших відомостей”. Може я й помиляюся, але, на мою думку, це найкраща з усіх будь-коли написаних книжок. Вона є в мене й досі. І за які-небудь п’ять хвилин я можу п’ятдесят разів побити вас і кого хочете знаннями з цієї книжки. Що там Соломон або нью-йоркська “Трибуна”! Геркімер зажене в суточки їх обох. Цій людині, мабуть, довелося витратити п’ятдесят років і виїздити мільйони миль, щоб добути стільки відомостей. Там є і про те, скільки людности в кожному місті, і як визначити, скільки років дівчині, і скільки зубів у верблюда. Звідти ви можете довідатися який найдовший тунель у світі, скільки на небі усіх зірок, на який день висипає куряча віспа, якого розміру повинна бути в жінки шия, про право губернаторів, на “вето”, про час, коли збудовано римські акведуки, скільки фунтів рису можна купити, якщо не випивати щодня по три кухлі пива, яка пересічна річна температура в місті Августа, столиці штату Мейн, скільки насінин моркви піде на один акр, якщо сіяти рядками, про протиотруйні ліки, про те скільки волосин на голові у блондинки, як зберігати яйця, про висоту всіх гір на землі, про дати всіх війн та битв, як приводити до притомності утоплеників і вражених сонячним ударом, скільки невеличких цвяхів піде на фунт, як виготовляти динаміт, як викохувати квіти і як робити клумби, і що робити перед приходом лікаря і ще про тисячу всяких речей. Може є що-небудь таке, чого Геркімер не знав би, але я, принаймні, не помітив ніяких прогалин у його книзі.

Отже я сидів і читав цю книжку чотири години підряд. Усі досягнення науки були зібрані в ній. Я забув про сніг, забув і про те, що ми з Айдего розбили глек. Він сидів нерухомо на дзиґлику і все читав, і щось напівніжне, напівтаємниче сяяло