Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

стадіях — а кінчалося завжди смертю — вони також сіріли і всихали, як дещо раніше — свині. Про отруту навіть не йшлося, бо всі запаси зберігалися в надійно замкненій стодолі. Ніякі заблукалі тварини не могли передати зарази, бо яка ж тварина зможе пройти крізь суцільну стіну? Отже, хвороба мала природне походження, проте відповідь на питання, що ж то за хвороба спричиняє до такого, була за межами людського розуміння. До жнив у їхньому господарстві не дожила жодна тварина — худоба і птиця загинули, а собаки повтікали. Однієї ночі зникли всі три собаки, і більше про них ніколи не чули. Ще раніше втекло п’ятеро котів, але їхнє зникнення навряд чи хтось і помітив, бо, здавалося, тепер в околиці не було жодної миші, а дбала про котів свого часу лише пані Ґартнер.

Дев’ятнадцятого жовтня Наум добрів до будинку Еммі з жахливими новинами. Бідолашного Тадея у його кімнаті на горищі спіткала смерть, і то така смерть, про яку він не може говорити. Наум викопав могилку на родинному кладовищі за фермою і поклав туди рештки, які вдалось зібрати. Він казав, що до Тадея нічого не могло проникнути, бо маленьке віконечко на засуві і замкнені двері були цілі; а все ж щось там побувало, так само, як раніше у хліві. Еммі з дружиною як уміли заспокоювали згорьованого чоловіка, проте самі, втішаючи його, тремтіли. Здавалося, все навколо Ґартнерів, до чого вони торкалися, потрапляло в обійми незбагненного жахіття, і навіть сама присутність одного з них у домі відчувалася як подих безіменних і незнаних світів. Попри величезну нехіть, Еммі супроводив Наума до його дому і зробив усе, що міг, аби погамувати істеричний плач маленького Мервіна. Зіну заспокоювати не довелося. Він останнім часом взагалі нічим не займався, лише сидів, тупо вирячившись у простір, і машинально робив усе, про що його просив батько; Еммі ще подумав, що доля милосердна до малого. Інколи на Мервінові крики лунала відповідь з горища, а на всі запитальні погляди Еммі Наум казав, що його дружина дуже хворіє. Коли почало смеркати, Еммі подався до себе, бо навіть дружба не могла змусити його переночувати у тій місцині, де вже починала блідо світитися зелень, а дерева хиталися без вітру. На превелике щастя Еммі, в нього була не дуже багата уява. Навіть в осередді жахіть його розум якось давав собі з цим раду; але якби він зміг пов’язати між собою всі ті події і бодай трохи поміркувати про них, то, безсумнівно, також втратив би розум. Тож у сутінках він покинув будинок, і в його вухах ще довго страхітливо відлунювали верески божевільної жінки та знервований дитячий плач.

Три дні по тому, рано-вранці, Наум ускочив до Еммі на кухню і, не знайшовши там господаря, вилив душу у своїй сповненій відчаю оповіді пані Пірс, яка сиділа там, заціпенівши від жаху. Цього разу йшлося про маленького Мервіна. Він зник. Пізно вночі Мервін з ліхтарем і відром пішов по воду і не повернувся. Він останнім часом був сам не свій, заледве розумів, що робить. Кричав вечорами. Тоді знадвору також пролунав крик, але перш ніж батько встиг відчинити двері, хлопчик уже зник. Ліхтар, який він узяв із собою, не світив, а самого хлопця не було й сліду. Тоді Наум подумав, що ліхтар з відром також зникли, але на світанку, повертаючись із пошуків лісами і полями, що тривали всю ніч, він знайшов біля криниці деякі дуже дивні речі. Там була покорчена і, очевидно, якимсь чином розплавлена грудка металу, яка раніше, ймовірно, була ліхтарем, а погнута дужка і покручені обручі, що теж напіврозплавлені лежали поруч, швидше за все, були залишками відра. І це все. Наум не знав, що й думати, пані Пірс розуміла ще менше, та й Еммі, коли він, повернувшись додому, вислухав цю історію, не міг сказати нічого путнього. Мервін зник, і не було жодного сенсу розповідати про це сусідам, які вже й без того сахалися Ґарднерів. Проте так само марно казати щось людям у Аркгемі, які звикли з усього насміхатися. Спершу не стало Теда, а тепер і Мервіна. Щось чаїлося, чаїлося і вичікувало, чекало, поки його побачать, відчують, почують. Наум також готувався до такої долі і наостанок попросив Еммі наглянути за його дружиною і Зіною, якщо вони його переживуть. Мабуть, це була кара за якусь провину, хоча він і не міг збагнути, за яку саме, бо ж він, Наум, скільки себе знав, завжди слідував шляхами Господніми.

Більш ніж два тижні Еммі нічого не чув про Наума, аж зрештою, стривожений тим, що могло трапитися, переборов страх і навідав садибу Ґарднерів. З великого димаря не курився дим, і на якусь мить гість злякався найгіршого. Вигляд самої ферми приголомшував — землю вкривали сірувата всохла трава і листя, зі старовинних стін і фронтонів ламким галуззям осипалися виноградні лози, могутні безлисті дерева здіймалися до сірого листопадового неба і ніби аж пашіли злобою, якої Еммі не міг не зауважити у майже непомітному погойдуванні їхніх гілок. Проте Наум був ще живий. Він, геть ослаблий, але притомний, лежав на канапі у низенькій кухні і віддав Зіні якісь накази. У кімнаті було страшенно холодно, і коли Еммі почав помітно дрижати, господар хрипко гукнув Зіні принести більше дров. Проте від них було небагато користі, бо чимала піч була згасла й порожня, і тільки вітер, що задував крізь димар, раз у раз здіймав там хмарки кіптяви. Тоді Наум запитав, чи потеплішало тепер, коли у вогонь підкинули дров, і Еммі збагнув, що трапилося. Урвалася найгрубша жила, і розум безталанного фермера з останніх сил захищався від ще більшого горя.

Обережне розпитування не допомогло Еммі з’ясувати, куди ж зник Зіна.

— У криниці… він живе у криниці… — це все, що спромігся сказати потьмарений розумом батько.

Тоді в голові гостя блискавкою промайнула думка про божевільну дружину господаря, і він став розпитувати про неї.

— Неббі? Тут, де ж їй іще бути! — здивовано відповів бідолаха Наум, і невдовзі Еммі збагнув, що шукати доведеться самотужки.

Залишивши заслаблого чоловіка бурмотіти собі на канапі, він зняв ключі з цвяшка за дверима і піднявся скрипучими сходами на горище. Нагорі було тісно і чимось страшенно смерділо, нізвідки не долинало жодного звуку. З чотирьох дверей у коридорі тільки одні були замкнені, тож саме до них він почав підбирати ключі із в’язки. Третій ключ підійшов, і, трохи пововтузившись із замком, Еммі відчинив невисокі білі двері.

Усередині панувала темрява, бо єдине віконце було невелике, до того ж напівзакрите грубими дерев’яними віконницями; стоячи на збитій із широких дощок підлозі, Еммі нічогісінько не бачив. Сморід неможливо було витримувати, тож, перш ніж ступити у глиб кімнати, йому довелося вийти назовні, щоб наповнити легені придатним для дихання повітрям. Увійшовши, він побачив щось темне у кутку, а придивившись — голосно закричав. У цей час йому здалося, що з підлоги піднялася якась хмарка, затуливши собою вікно, а ще за мить відчув, що його наче ошпарило якимсь гидотним струменем пари. Дивні кольори затанцювали в нього перед очима, і якби він не заціпенів від жаху, то згадав би про глобулу в метеорі, яку пробив геологічний