Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Біля дверей Мейв завагалась і пропустила Дейрдре першою.

— Енн, якщо його щоденники досі на тій верхній полиці, вони розкажуть усе, що ви повинні знати, — сказала Мейв. — Томас Сміт був видатною людиною. Вам треба написати про нього книжку. І не бійтеся повертатися до Баллінаґару. Мертві можуть багато чого нас навчити. Я сама вже обрала собі там ділянку.

Я кивнула, знову розчулившись. Мені так хотілося дожити нарешті до того дня, коли я вже не буду такою тонкошкурою й тонкосльозою.

— Заїздіть до мене в гості, гаразд? — буркнула Мейв. — Усі інші мої друзі мертві. Сідати за кермо я вже не можу й не можу говорити вільно, коли мене слухає Дейрдре. Вона запроторила б мене до божевільні, а я не хочу провести там останні роки.

— Я їздитиму до вас, Мейв, — сказала я, захихотівши крізь сльози. Сказала цілком щиро.

***

Я не могла звернутися до верхньої полиці. Принаймні не могла зробити це відразу. Зачекала кілька днів, затримуючись у бібліотеці, а тоді знову відступаючи, обхоплюючи себе руками й ледве стримуючись, щоб не заплакати. Я перебувала на межі, відколи покинула 1922 рік. Була не в змозі ні ступити вперед, ні позадкувати. Не в змозі ступити ліворуч чи праворуч. Не могла ні спати, ні дихати надто глибоко — боялася, що впаду. Тому й стояла на тій межі геть нерухомо, не роблячи різких рухів, і в цій непорушності існувала. Терпіла.

Кевін знайшов мене в бібліотеці, коли я міцно трималася за драбину, не лізучи вгору, не рухаючись і не зводячи очей із верхньої полиці.

— Можна вам допомогти, Енн? — запитав він. Йому досі було ніяково звати мене Енн, і від того, як він соромився вимовляти моє ім’я, я почувалася такою старою, як Мейв, старшою за нього не на шість років, а на шість десятиліть.

Я сторожко злізла з драбини, водночас не рушаючи зі своєї межі.

— Не глянеш, чи немає на верхній полиці щоденників? — показала я вгору. — Може, ти зміг би їх дістати?

Мені вчувалося торохтіння дрібних камінців, що сипались; я стояла надто близько до краю. Я заплющила очі й поволі вдихнула, наказуючи собі заспокоїтись.

Я почула, як Кевін дереться вгору драбиною, щаблі якої відгукувалися обуренням на кожен його крок.

— Справді, там є щоденники. Схоже, штук шість чи сім.

— Можеш просто розгорнути один і прочитати дату вгорі сторінки? Будь ласка, — видихнула я.

— Гаразд, — погодився він, і я здогадалася з його голосу, що він про щось змовчав. Зашурхотіли сторінки. — Тут написано: «4 лютого 1928 року»… Гм, схоже, він починається у двадцять восьмому, а закінчується, — сторінки знову зашурхотіли, — в червні тридцять третього.

— Прочитаєш мені щось? Байдуже, з якої сторінки. Просто прочитай, що там.

— На цій сторінці написано: «27 вересня 1930 року», — повідомив Кевін.

Оїн дуже підріс, а ноги й руки в нього завбільшки з мої. Минулого тижня я заскочив його за спробою поголитись і в результаті дав йому урок. Ми разом стояли перед дзеркалом, голі по пояс, із намиленими обличчями та з бритвами в руках. Він ще довго — дуже довго — не муситиме регулярно голити бороду, та тепер знає найпростіші прийоми. Я розповів йому, як колись його мама нишком брала в мене бритву, щоб поголити ноги. І він, і я були трохи зніяковілі. Це була надто інтимна деталь для п’ятнадцятирічного хлопця. Я втратив на мить контроль над собою, згадавши її. Минуло вже понад вісім років, а я, заплющуючи очі, досі відчуваю на дотик гладеньку шкіру Енн, досі бачу її.

Кевін припинив читати.

— Прочитай щось іще, — прошепотіла я.

Він перегорнув сторінки й почав знову.

Якби Енн залишилася, нашій дитині зараз було б десять років. Ми з Оїном уже не говоримо про Енн так багато, як колись. Але я певен, що думаємо про неї ще більше. Оїн планує вступити до медичної школи у Штатах, думає про Бруклін. Бруклін, бейсбол і Коні-Айленд. Коли він поїде, я теж поїду звідси. Мені вже геть не любий краєвид із мого вікна. Якщо мені судилося залишатися самому до скону, деінде я так само спокійно можу подивитися на світ, як сидіти тут і споглядати озеро, чекаючи на повернення Енн.

— Можеш передати його мені? — перебила я Кевіна: я мусила потримати ту книжку в руках, торкнутися того, що залишилося від мого Томаса.

Кевін нагнувся, ледь утримуючи пальцями книжку, і я взяла її, піднесла до носа й відчайдушно вдихнула, намагаючись знайти між сторінок залишки Томасового запаху. Тут я несамовито чхнула, і Кевін несподівано для мене розсміявся.

— Треба сказати Джеммі, що вона не бозна-як ретельно витирає пилюку, — зауважив він. Його сміх ослабив напруження у мене в грудях, і я змусила себе відкласти книжку на потім.

— Розгорни, будь ласка, ще одну, — попросила я.

— Гаразд. Подивімося… Цей щоденник — від, гм, 1922 до 1928 року. Схоже, вони тут лежать за датами.

Мої легені стиснуло від болю, а руки заніміли.

— Хочете почути щось звідси?

Я не хотіла. Не могла. Але кивнула, граючи в російську рулетку зі своїм серцем.

Кевін розгорнув книжку й проминув першу частину. Його пальці шурхотіли повз сторінки Томасового життя.

— Ось коротша нотатка — від шістнадцятого серпня 1922 року. — Кевін став читати. Його ірландський акцент ідеально пасував до цього трагічного запису.

Умови в країні погіршилися аж так, що Мік та інші члени тимчасового уряду постійно ризикують дістати кулю від снайпера або ж бути застреленими на вулиці. Вже ніхто не виходить на дах покурити. У Дубліні жоден із них не їздить додому. Всі вони — усі восьмеро членів тимчасового уряду — живуть в урядових будівлях, оточених Збройними силами Вільної держави. Це молоді чоловіки, що весь час перебувають на вістрі ножа. Єдина немолода людина з-поміж них, Артур Ґріффіт, дванадцятого серпня переніс крововилив у мозок. Його не стало. Ми його втратили. Він був прикутий до ліжка, та все одно намагався виконувати свої обов’язки. Чоловік знайшов єдино можливий для себе спочинок.

Коли до Міка дійшла звістка про Артурову смерть, він саме був у Керрі, тож припинив поїздки півднем, щоб відвідати заупокійну службу. Сьогодні я зустрівся з ним у Дубліні й побачив, як він ішов на чолі похоронної процесії. За ним крокували вояки армії Вільної держави. Всі були похмурі, перейняті