Читати книгу - "Моя всупереч, Алекса Адлер"

Якоїсь миті я, здається, навіть непритомнію на деякий час. Бо зовсім не можу згадати, звідки поряд зі мною взявся Сетору, розлючено розпікаючи на всі лади мою охорону і всіх навколо. Коли він встиг згребти мене у свої обійми й чому зараз тримає на руках, так міцно притискаючи до своїх грудей, що аж ребра тріщать?

− Ти повинен був її відмовити. І простежити, щоб вона не витрачала свій резерв ні на чий порятунок, − буквально гарчить жрець комусь, стрімко кудись крокуючи разом зі мною.

− А вам треба було затримати Норіхнара раніш-ш-ше, а не чекати, що він втне цього разу, − не менш злісно шипить Чотжар. — Вона не питала мене, коли витрачала свій резерв. Інстинкти у неї материнс-с-ські, це неможливо контролювати.

− Дуже зручне виправдання, − в’їдливо гарикає чоловік, який тримає мене на руках.

− Сетору, − кличу я хрипко. Пальці судомно стискаються, зминаючи тканину його одягу. − Що відбувається?

Абияк розліпивши пудові повіки, обводжу тьмяним поглядом похмурих чоловіків. Навіть встигаю зрозуміти, що ми досі знаходимося в притулку. І йдемо, здається, на вихід.

− Як ти? – відразу перемикає жрець всю свою увагу на мене. Заглядає стурбовано у вічі.

− Все гаразд, здається, − шепочу, облизнувши пересохлі губи. − Тільки… втомилася трішки. Відпусти… відпустіть мене, будь ласка. Поставте на ноги. Я зможу сама йти.

− Не бачу жодної причини, щоб це робити, − уперто стискає губи мій радник.

− А я бачу, − знаходжу в собі сили заперечити. − По-перше, це не пристойно. Те, що ви тримаєте мене так, ніби маєте на це право. При всіх. А по-друге, нікому не треба бачити мою слабкість.

Тепер я виразно чую, як жрець скрипить зубами.

− Ти найвпертіша істота, яку я коли-небудь зустрічав у своєму житті, − гарчить він, схилившись до мого обличчя.

– Вважатиму це за комплімент, – усміхаюся, намагаючись продемонструвати ту впевненість у собі, яку зовсім не відчуваю.

І не видати, як сильно рада, що він зараз знову поряд. Що я можу на нього спертися.

Напевно, на мить ми так і застигаємо, міряючись поглядами. Але, як не дивно, у цьому поєдинку таки перемагаю я. Точніше, мені дозволяють перемогти. Шумно видихнувши, Сетору з демонстративною дбайливістю ставить мене на вкриту сміттям і дрібними уламками підлогу. Вхопивши за талію, допомагає встояти на кволих ногах.

Але замість того, щоб відпустити, несподівано притягує до себе і цілує, не звертаючи жодної уваги на те, що довкола нас повно народу.

Краєм свідомості я ще чую чиїсь здивовані вигуки, у мені закипає злість і досада на таке безпардонне нахабство, я впираюся в кам'яні плечі, буквально дряпаючи їх, намагаючись відбитися... Але невдовзі все втрачає значення, окрім жорстких чоловічих губ на моїх губах і цілющої сили, що вогненним потоком наповнює мої легені, мою кров. Здається, ніби жрець силоміць вдихає в мене рідке полум'я, наповнюючи чужою мені, але все ж таки енергією. Це боляче, майже нестерпно, але так потрібно мені. Я ніби заново відроджуюсь. Принаймні мене перестає хитати, як листя від вітру.

− Відпустіть, − все ж таки вириваюся з його рук. – Не смійте робити так.

− Як ти тепер почуваєшся? – ігнорує він моє обурення.

− Що? − гублюся я мимоволі.

− Я запитав, як ти почуваєшся. Легше?

− Так, − зізнаюся неохоче, прислухавшись до себе.

У багряній темряві чоловічих очей спалахує щось дуже схоже на тріумф. Немов він знайшов те, що довго і наполегливо шукав.

− Тоді пішли. Злочинці, які вчинили цей напад, чекають на твій вирок, − підхопивши мене під лікоть, Сетору красномовно тягне мене на вихід.

− Що? Мій вирок? − тепер я по-справжньому гублюся. Озираюся на не менш похмурого і рішучого Чотжара, що ковзає тепер з іншого боку від мене, Те-атсура та його підлеглих, що йдуть позаду.

Навіть встигаю поглядом вихопити дітлахів, що проводжають мене стривоженими, але захопленими й шанобливими поглядами, що разюче відрізняються від тих, які я бачила на початку дня. Найстарші явно збираються піти за нами, коли ми вийдемо.

− Саме так. Вирок, – киває Сетору. − Якщо ти не бажаєш демонструвати імператрицю, яка втратила свідомість, доведеться показати всім імператрицю строгу, сувору і справедливу. Якій не властива слабкість. Твої та мої джа-ани відбили напад і затримали його винуватців. Тих, хто винен у смертях простих городян, ледь не повбивав настільки важливих для тебе відмовників і мало не зруйнував їх новенький притулок. Вина цих ашарів незаперечна. Твої піддані жадають справедливості.

− А-а-а Іошші? У неї справді була отрута під нігтями? − згадую я затримання моєї соратниці.

− Так.

− Вона хотіла мене вбити?

− Я с-с-схиляюся до думки, що в її плани, ш-ш-швидше за все, входило взяти тебе в заручниці й вивес-с-сти до своїх співучасників, − встряє в нашу розмову Чотжар.

− Тоді, може, варто допитати затриманих, перш ніж страчувати? Я не хочу ухвалювати смертний вирок на сходах притулку, який відкрила для дітей.

А в тому, що від мене чекають на вирок саме смертний, я навіть не сумніваюся. Замах на життя та безпеку будь-кого з імператорської родини карається тільки так. Якщо вина справді незаперечна і не потрібен суд, щоб її довести, як було з Менетнашем.

Зупинившись перед дверима, я зазираю в обличчя Сетору, дивлюсь запитливо на Чотжара. Але чоловіки тільки ще більше супляться.

− Вони зізналися, Ліно, − похмуро вимовляє Сетору. − Мій дядько намагався тебе викрасти, щоб перешкодити тобі повернути імператорів і щоб отримати у свою владу спадкоємців, як тільки вони народяться. Це чуло багато свідків. Твій народ чекає на справедливий вирок. Якщо злочинцям дати зараз попуск, всі сприймуть це, як слабкість не лише твою, а й Владущого Дому, навіть як мою, оскільки я твій наближений радник, а злочинці належать до мого Дому. Але ти можеш зараз дозволити мені винести тебе непритомну на руках і прийняти це рішення замість тебе. Ніхто не засудить тебе у такій ситуації. Якщо хочеш вийти сама, рішення теж доведеться приймати самій.