Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Якщо пощастить викрутитися із цієї халепи, — сказав Касян, — то дякувати будемо боцману, старому Лундхолсту. Його посудина таки майстрами зроблена… Ти мене чуєш, друже?
— Нам би гвинт полагодити, — утираючи з чола піт, відповів Ролф.
— Неможливо… Гвинта нема. Відрубало… І кермо теж…
— Що ж, доведеться чекати, поки стихне, а там поставимо парус. Ти коли-небудь ходив під парусом? — спитав Ролф.
— Відверто кажучи, ні.
Вони ще довго відкачували воду, сопіли, лаялись, але черпали її з дна, виливали за борт. Потім, не домовляючись, пішли в рубку. Тільки коли всілися на відкидній лавці, притислись один до одного спинами, щоб хоч трохи зігрітись, відчули, скільки сил забрала у них ця робота. Висунувши з мішка голову, Інгрід рантом об'явила, що хоче їсти. Чоловікам, поки вони працювали, така думка і не приходила.
Дістали припаси і заходилися жувати мовчки, зосереджено, жувати все, що потрапляло під руку. Наївшись і ковтнувши потроху віскі, почали знімати чоботи, виливати з них воду, викручувати мокрий одяг. І знову згадували добрим слоном старого Лундхолста, його хазяйновитість, практичність, досвід. Він ніби весь час був з ними в цьому їхньому поході на Шпіцберген.
Трохи відпочивши, чоловіки схилились над картою. Не треба було бути великим знавцем, щоб, поглянувши на неї, зрозуміти: ось він, нещасливий для них Беллсунд, ось і безіменний острів, що відділя його від Ван-Майєн-фьорда. Якась зла сила штовхала їх зараз усе далі і далі на схід, до висілків Браганцавогена і Свеа.
— Проклятий вітер! — сказав Касян.
— До чого тут вітер… Це доля, — відповів йому Ролф.
— Бра-ган-ца-во-ген, — вимовляючи іш складах, говорив Касян. — Гибле місце. Там і в мирний час ніхто не наважувався зимувати.
— Надія лише на Свеа. Там радіостанція… Гіта говорила: німці мали піти звідти. От якби там опинився загін Уве Ролл Люнда.
— Найнебезпечніше в нашому становищі це видавати бажане за дійсне, — сказала із свого мішка Інгрід.
— А ти, виявляється, не спиш, красуне, — зачепив рукою руде вологе ще волосся Касян. — Не висувайся, або зав'яжи чим-набудь голову. От візьми мій шарф.
— Дякую тобі, Кассію, — її очі сяйнули вдячністю. Ролфу це не сподобалось.
— Якщо німці пішли, — гнув він своєї, то наші обов'язково прийдуть у Свеа. Хоч би для того, аби переконатися, чи не залишилося що від радіостанції. Адже у Ролл Люнда нема рації.
— Дай боже, — погодився Касян. — Інакше нам буде хана… Давай спробуємо поставити парус, га?
Похитуючись на хвилі, «Крістіна» поверталася до вітру то одним, то другим боком, малювала на воді невеликі дуги, проте рухалась, треба відзначити, прямо на схід. Подобрілий вітер тепер упирався в неї пружними долонями і гнав усе далі й далі в глибину затоки.
Вони розв'язали полотнище і, піднявши щоглу, почали поволі підтягати. парус. Вітер підхопив брезент, надув його і потягнув «Крістіну» вперед, наче на вірьовці.
Човен різко нахилявся, зачерпнув бортом води. З рубки донісся переляканий голос Інгрід.
— Ти що там? — спитав Ролф. — Що трапилось, Ін?
— Я з лавки впала.
— Нічого, зараз ми його вирівняєм! — Касян схопив весло і подався на корму. Просунув у кільце, в яке звичайно протягають буксирний трос, і взявся виправляти човна кормою на вітер. Мало-помалу «Крістіна» вирівнялась, до неї ніби повернулась впевненість, і горда своєю витривалістю вона пішла рівно з хвилі на хвилю, ніби так і плавала з моменту спуску на воду.
— Ну, як, красунечко?! — крикнув Касян. — Вже не падаєш?
— Тепер ні! — Інгрід визирнула у прочинені двері. — Тепер я одягаюсь.
Касян посміхнувся їй.
— Одному з нас весь час тепер доведеться правити веслом, — промовив посинілий від холоду Ролф.
— Іди грійся. Я посиджу, іди! — сказав Касян.
Ролф пішов у рубку. На порозі йому зустрілася уже одягнена Інгрід. В руках несла куртку Касяна.
— Залізь у мішок. Там тепло, — порадила Ролфу. — А ти, Кассію, одягни. Нам хворіти не можна. Це я вже наказую вам, як фельдшер загону. Мене треба слухатись.
— Добре. Будемо слухатись, — відповів Касян, одягаючи куртку.
— А можна, я тут, коло тебе посиджу? — раптом спитала вона.
— Холодно тут. Біжи краще в рубку.
Інгрід не послухалась. Присіла на кожух притихлого двигуна і задивилась в небо. Навкруг на тисячі кілометрів лежала полярна ніч. Ураган зірвав з небесного купола всі до одної хмарини, і воно, чорно-фіалкове, сяяло над їх головами розсипами різнокольорових зірок. Ліворуч, відсунувшись на північ, сяйво спускало над горами свою багатобарвну пастельну тканину серпанку. Було тихо. Лише в снастях посвистував вітер та тихим плескотом відгукувалось за кормою весло.
— Гарно, — не витримала Інгрід. — Як у час творіння… коли ще бог не відав зла і гніву… Я дуже вдячна тобі, Кассію…
— За що? — здивувався він.
— За ці зорі. Адже я могла їх уже не побачити.
— Ось ти про що. Не варто дякувати. Ми друзі, ми повинні допомагати одне одному, — говорячи ці слова, Касян відчував, що вони зовсім не виражають ні його почуттів, ні його думок. Інгрід розуміла це. Мовчки поклала свою теплу долоню на його пальці, що стискали. весло.
— Як льодинки. Зовсім замерзли… Де твої рукавиці?
— Загубив.
Вона взяла його руку і заходилася терти, намагаючись теплом свого дихання відігріти її. І раптом торкнулась пальців губами.
— Ти що? — розгубився він і смикнув руку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча», після закриття браузера.