Читати книгу - "Золотий дім"

Бо питання, коли, куди і як виїхати, постало не тільки переді мною, а й перед ним.

Я тебе шокував, промовив він. Я тебе геть наполохав, а ти ще ж не чула найгіршого. Тебе налякало те, що я розповів, і в голові в тебе одне тільки питання. Ти кохала мою дитину. Мою бідолашну заплутану дитину. Ти кохала мою дитину і питаєш мене, питаєш мене без слів, я бачу в темряві по твоїх очах, що ти питаєш. Що було відомо моїм дітям.

Якщо йдеться про твого коханого, він ні в чому, що я досі розповів, не був замішаний. Він або ще не народився, або був малою дитиною. Що стосується інших, вони виростали у певному соціальному прошарку, в середовищі великого бізнесу у великому місті, і знали, чого це коштує. Не підмажеш — не поїдеш. Вони знали про мого Дона Корлеоне, знали. Але він був загальним улюбленцем. Для них усе це було нормально, як і для всіх. Їм також подобався світ кіно. Кінозірки в нас удома. Доступність товариства знаменитих акторок. Так, ніби вони самі вскочили на кіноекран. Це було приємно, а якщо там були також мафіозі, що з того — це ж і так усім відомо. Кого це обходило. У часи Султана Аміра ніхто нікого не засуджував. Та коли владу перейняв Аланкар, я намагався приховувати від них свою причетність. Чим менше вони знали, тим краще для всіх нас. Він був людиною іншого складу, і свою сім’ю я тримав осторонь від нього. Мій бізнес був моєю справою, я свідомий того, що з цим можна не погоджуватися, я ніколи не виправдовував і не захищав своїх рішень і вчинків, я лише стверджую. Твоєму хлопчику було сім років 1993-го і двадцять два 2008-го, коли ми переїхали до Нью-Йорка. Мушу визнати, що з усіх трьох він завжди був найбільш занурений у себе. Його війна точилася всередині, тепер я виразно це бачу. Його гармати були націлені на нього самого відтоді й аж до… Аж до. Тож від нього неважко було щось приховати. Те, від чого я його відгороджував, — не думаю, що він що-небудь знав. А ще найстарший хлопчик, мій надламаний хлопчик, його прозивали Гарпо — так, це місто бувало жорстоке; у нього теж велике питання його життя крилося в голові, питання без відповіді. З нього я теж знімаю відповідальність. Залишається Апу. Апу тоді називали Ґраучо. Апу, якщо чесно, думаю, все знав. Знав, але знати не хотів, і через те, думаю, з’явилися випивка, наркотики — щоб осліпити себе, оглушити, одурити. Я ніколи не говорив із ним про темні справи. Він сам мене не питав. «Якби мій батько був стоматологом, — сказав він мені якось, — то чи мене обходило б, скільки й кому він поставив сьогодні пломб і полікував каналів? От я й про тебе так думаю. Ти стоматолог, коли йдеш на роботу, а вдома ти батько. Ось що сім’ї потрібно від тебе. Не пломби, а батьківська любов».

Я дуже мало йому розповідав. Тільки те, що на поверхні, що всім було відомо. Хабарі, корупція. Такі дрібниці. Але, думаю, він здогадувався про серйозніше. Думаю, що саме звідти вся та розпуста, випивка, жінки й наркотики.

Там, у нас, він не був якимось митцем. Жив митецьким життям, але не етосом праці. Він належав до богеми, але прекрасне скло виготовляють у Богемії. Він ні до чого не прив’язувався, хіба що окрім сексу, і дозволь мені сказати, хоч тобі це може видатися вульгарним, перепрошую: наркотики нікого не чинять кращим коханцем, хіба що у власних очах. Тож він, певно, і на цьому полі особливо не відзначався. Після переїзду до Америки він зав’язав. (Клацання пальцями.) Раз — і все. На мене це справило враження: він наче став новою людиною, і все в нього налагодилося. У нього проявився талант, який помітили всі. Я сам його вперше помітив. Ніколи не підозрював, що він такий талановитий.

Усі троє мали таку здатність: закрити книжку минулого й жити сьогоднішнім. Це щасливий дар. Сам я закриваю книжку сьогоднішнього й живу здебільшого в минулому.

Залишається ще питання отого гудіння у вухах Апу, голосів, іноді видінь. Він довго сидів на галюциногенах. Можна вважати, якщо ти так розумієш ці справи, що вони зробили його вразливішим на незриме, відкрили йому шлях до уявного світу, відкрили — як це називається? Двері сприйняття. А можна вважати, що це все дурня. Або ще можна вважати, що він страждав від якогось розладу. Що в його мозку, десь глибоко в його єстві була якась вада. Троє синів — і в кожного якась вада в мозку, глибоко всередині їхнього єства! Незаслужена це доля для батька. Це несправедливо. Але така вже моя доля. Апу бачив видіння й чув голоси. Значить, він теж з’їхав із глузду.

Отож, я думаю, він знав про мої справи, але якось постановив собі про це забути. Саме через це він подався назад із тією жінкою, нічого спочатку не обдумавши. Він повернувся додому й загинув. Думаю, що перед смертю зрозумів, від чого загинув і чому. Він мусив зрозуміти, що це був наслідок моїх дій. Я теж це розумію. Повідомлення було відправлено, і я його отримав. Темрява згущується. До кінця лишилося недовго. Ось чому я сьогодні заговорив. Так, щоб встигнути все розказати.

Треба розповісти ще про дві події, які розділяють п’ятнадцять років. 1993, 2008. Ось ці дати.

У грудні 1992 року Нерон знову був із Замзамою на борту «Кіплінга». Якраз перед цим індуські активісти зруйнували в Айодг’ї на півночі країни мечеть, зведену засновником династії Моголів імператором Бабуром, стверджуючи, що вона стояла на міфічному місці народження Господа Рами — сьомої аватари, або ж втілення, Вішну. У Мумбаї вибухнули заворушення. Спершу збунтувалися мусульмани, потім вірні послідовники курсу індуїстської екстремістської партії «Шив сена» заатакували їх у відповідь, а поліція, сказав Замзама, була явно упереджена, явно на боці «Шив сени» і «проти нас». Заворушення вже згасали, але гнів Замзами кипів, як вулкан, і не знав меж.

Остання крапля, волав він до Нерона. Чаша переповнилася, й тепер її треба спорожнити до дна.

Втручатися в ці справи — не наймудріше рішення. Зосередься на своїх міцних сторонах. Бізнес процвітає.

Це не питання мудрості. Це питання необхідності. Зруйнувати священну мечеть через те, що там, за чутками, народилася вигадана істота — ось що справді немудро.

Вони не вважають