Читати книгу - "Історик"

— Я й не збирався цього робити, — сказав я роздратовано.

— Я просто попереджаю тебе. Він може бути дуже чарівним, — вона підвела свою руку в рукавичці на знак примирення.

— Гаразд, — я притримав для неї великі двері в стилі бароко, і ми ввійшли.

У лекційному залі на другому поверсі багато які з людей, що я бачив учора, вже сиділи на стільцях, виставлених у ряд, професори жваво розмовляли або перегортали папери.

— Боже мій, — промурмотіла Хелен. — Відділ етнографії теж увесь тут.

За мить вона вже вітала колег і розмовляла. Я побачив, як вона посміхалася старим друзям, мабуть, колегам, з якими вона пропрацювала кілька років, і хвиля самотності нахлинула на мене. Здавалося, вона показувала в мій бік, намагалася відрекомендувати мене здалеку, але шум голосів і незрозуміла угорська мова утворювали між нами явний бар’єр.

Саме тоді я відчув, як торкнулися мого плеча, і переді мною з’явився Гежа. Його посмішка й потиск руки були теплими.

— Як вам наше місто? — запитав він. — Усе вам до вподоби?

— Усе, — відгукнувся я з такою самою теплотою. Я добре запам’ятав попередження Хелен, але ця людина не могла не сподобатися.

— Дуже радий, — сказав він. — Ваша доповідь буде сьогодні?

Я закашлявся.

— Так, — підтвердив я. — Так, саме так. А ви? А ваша доповідь сьогодні буде?

— О ні, ні, — сказав він. — Насправді я проводжу одне дуже цікаве дослідження. Але доповідати я не готовий.

— Яка тема вашого дослідження? — я не міг втриматися й запитав, але тієї миті професор Шандор з білою зачіскою підвівся й закликав аудиторію до порядку.

Юрба розсілася по місцях, як птахи на проводах, і запанувала тиша. Я сидів позаду поруч із Хелен і весь час позирав на годинника. Була тільки дев’ята тридцять, тому я міг ненадовго розслабитися. Гежа Йожеф сів спереду, я бачив у першому ряді потилицю його гарної голови. Озирнувшись, я також побачив обличчя знайомих мені людей з учорашнього прийому. Це були серйозні, трохи напружені обличчя, усі дивилися на професора Шандора.

— Guten Morgen, — випалив він, і мікрофон запищав, поки студент у блакитній сорочці й чорній краватці не підійшов і не полагодив його. — Good morning, вельмишановна аудиторіє. Guten Morgen, bonjour, ласкаво просимо в університет Будапешта. Ми раді привітати вас на першій Європейській конференції істориків… — раптом мікрофон знову засвистів, і ми упустили кілька фраз. У професора Шандора, як видно, закінчився до того ж запас англійських слів, тому кілька хвилин він говорив на суміші угорської, німецької й французької мов. Із французьких і німецьких слів я зрозумів, що обід будуть подавати о дванадцятій, потім, на мій жах, що я був окрасою програми, зіркою конференції, що я визнаний американський учений, фахівець не тільки з історії Нідерландів, а й у галузі економіки Оттоманської імперії й руху трудящих у Сполучених Штатах Америки (тітка Єва сама все це придумала?), що моя книга про купецькі гільдії у Голландії епохи Рембрандта вийде наступного року і що організаторам конференції дуже пощастило, оскільки вони дістали мою згоду на участь у конференції буквально на цьому тижні.

Це було гірше, ніж у моєму найжахливішому сні, я присягнувся, що Хелен пошкодує, якщо вона приклала до цього руку. Багато вчених в аудиторії оберталися й дивилися на мене, вдячно посміхалися, кивали, навіть показували мене один одному. Хелен сиділа поруч зі мною з королівською серйозністю, але іноді у вигині її плеча під темним жакетом я помічав (тільки я, сподіваюся) чудово приховане бажання розсміятися. Я намагався мати гідний вигляд, раз у раз повторюючи собі, що все це я робив заради Россі.

Професора Шандора змінив невисокий лисий чоловік із доповіддю, здавалося, про Ганзейську спілку. За ним виступала сива жінка в синій сукні: вона говорила про історію Будапешта, але я не міг зрозуміти жодного слова. Перед обідом виступив ще один молодий учений з Лондонського університету — він був приблизно мого віку, я був дуже радий, коли довідався, що він доповідатиме англійською, а угорський студент-філолог читав переклад його доповіді німецькою. (Дивно, подумав я, що тут лунає німецька мова після того, як буквально десять років тому німці зруйнували Будапешт, але потім нагадав собі, що ця мова була дуже поширена в часи Австро-Угорської імперії.)

Професор Шандор відрекомендував англійця Г’ю Джеймсом, професором з історії Східної Європи.

Професор Джеймс був у коричневому твідовому костюмі й краватці оливкового кольору. Він був неймовірно схожий на типового англійця, і я ледь стримав сміх. Він блиснув очима, оглянувши аудиторію, і приємно посміхнувся.

— Ніколи не думав, що опинюся в Будапешті, — сказав він, оглядаючи нас. — Але я дуже вдячний, що знаходжусь тут, у цьому великому місті Центральної Європи — воротах між Сходом і Заходом. А тепер я заберу кілька хвилин вашого часу, щоб поміркувати над тим, яку спадщина залишили після себе оттоманські турки в Центральній Європі, коли зазнали поразки під час облоги Відня 1685 року.

Він зробив паузу і посміхнувся студентові-філологу, який старанно прочитав нам перше речення німецькою. Вони продовжували таким чином, міняючи мови, але професор Джеймс, мабуть, відхилявся від написаного тексту, бо в міру того як він намагався розкрити тему, студент дедалі частіше кидав на нього здивовані погляди.

— Ми всі, звичайно ж, чули історію винаходу круасанів. Це дарунок паризького шеф-кухаря — кондитера Відня — за перемогу над оттоманами. Круасан — це, звичайно ж, півмісяць з оттоманських прапорів, символ, яким насолоджуються на Заході разом із кавою. — Він озирнувся навколо, посміхаючись, але потім, схоже, зрозумів, як і я, що більшість цих допитливих угорських учених ніколи не були в Парижі або Відні. — Отож, таким чином, спадщину оттоманів можна висловити одним словом: естетика.

Він продовжив, описуючи півдесятка міст Центральної й Східної Європи, ігри й моду, спеції та дизайн інтер’єра. Я слухав із задоволенням, і не тільки тому, що розумів кожне його слово: усе щойно бачене в Стамбулі повернулося до мене, коли Джеймс розповідав про турецькі лазні в Будапешті, оттоманські, австро-угорські будинки у Сараєво. Коли він описував палац Топкапи, я помітив, що жваво киваю, але потім зрозумів, що мушу поводитися більш стримано.

Після доповіді пішли бурхливі оплески. Професор Шандор запросив нас на ленч в обідню залу. У юрбі вчених мені пощастило знайти професора Джеймса саме тоді, коли він сідав за стіл.

— Можна приєднатися до вас?

Він підвівся, посміхнувшись.

— Звичайно, звичайно! Г’ю Джеймс. Як ваші справи?

Я відрекомендувався, і ми потисли один одному